Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

– Ну що, так і стовбичитимеш? – Захватаєв розплився доброю посмішкою. – Що, зло затаїв за те? Давнє…

Іванов ледь помітно повів головою, ще не знаючи, як себе тримати перед бурхливо-радісним натиском та дружніми інтонаціями в голосі.

– Усе розумію, Ваню, – радість умить зникла з обличчя Захватаєва. Говорив із болем. Різко. А потім коротко. Ніби поліна рубав. – Але й ти зваж на становище. Сам знаєш, за світову революцію готовий був батька рідного з матір’ю покласти. А тут жалість. І до кого?! До справжньої контри. У цьому й ти не сумнівався. Не злобися, Ваню! Тоді багато хто й багато чого вирішувалося не головою – наганом. Таких, як ти, за всіх часів раз-два й амба. При всій чесній громаді, при підлеглих і при цій контричці прошу вибачення. Вибач, Ваню, за підвал. За сивину ранню. За всі слова недобрі та лайливі. Не зі злості кулею грозив – за переконання! Перед ким, перед ким, а перед тобою чистий. Як новонароджений. Сам знаєш, у Бога не вірую. Але перед тобою безгрішний. Тому давай п’ять – і хто старе згадає, тому не одне око геть, але й увесь тельбух гнилий…

Іванов механічно потис невелику, однак міцну руку. Ні, не впізнав Захватаєва. Ніби й справді знову народилася людина. Зникла кострубатість мови. Та й зовні невпізнанно змінився. Обличчя навіть витягнулося. Набуло інтелектуальної шляхетності.

Ще довго, не звертаючи на інших уваги, колишні товариші по службі згадували минуле, розповідали про себе. Спочатку більше говорив Захватаєв, але поступово монолог старшого за званням змінив діалог.

Непомітно зникли незручність, напруга. А образа?! Навіщо ображатися, якщо людина щиро визнала свою провину: не наодинці, не просто при свідках – перед підлеглими. Не кожна людина, а тим паче начальник спроможний на подіб-ний крок.

– Коротше, закінчимо справу й прямим ходом у заклад: посидимо, поговоримо по-людськи, як того вимагає наш російський звичай, – відчувши, що нарешті почав розтоплювати в душі колишнього товариша по службі стару крижину, запропонував Захватаєв.

Він і справді щиро зрадів зустрічі. Від душі й покаявся при підлеглих. Нехай знають, що він ніколи не тримає в душі зла. Зрадів і тому, що Генін-Академік, як охрестили поміж себе в губчека безвусого парубчиська, виявився не злопам’ятним, хоча інший на його місці затаїв би образу.

«А, можливо, і затаїв?» – промайнула думка. Захватаєв пильно подивився на слідчого й упевнено відкинув сумнів. Що буде потім – цього, звичайно, не знає. Але зараз Генін не злобиться. Що-що, а душі людські за ці роки він, Захватаєв, читати навчився. Такі, як Генін, ніколи не падлючать, не хитрують. Обмаль подібних людей. Але вони були і є. А чи побільшає їх у майбутньому?

– Тепер до справи. – Один із перших чекістів республіки подивився в очі жінки чіпким поглядом. – Зізналася?

– Провину не визнає. Прямих доказів поки що немає. – Іванов кинув косий погляд на підозрювану. – Вийдемо поговоримо.

– Навіщо виходити? У нас не змова – свята справа. Для чого шепотітися? Нехай чує, – голос Захватаєва звучав суворо, офіційно, без найменших ноток тепла й доброти. Це говорила зовсім інша людина. – У вас показання свідків є?

– Є.

– Так у чому річ? Що потрібно ще? Визнання провини й досить.

– Але показання не підкріплені доказами. – Слідчий зніяковів. Хіба можлива при обвинуваченій подібна розмова? – Кілька непрямих доказів, та й ті…

– Які докази?! Шпигунство й антирадянська пропаганда – це гірше, ніж убивство? – Захватаєв подивився на жінку, потім на годинник. – Що, кулю шукатимете або труп? Показання свідків – головні докази. А ще – визнання провини. У загранці була?

– Була. І не раз.

– Ось вам і прямі докази. Звідки шмотки закордонні? Буржуї даром не роздають. Хіба що – за гарненькі оченята, а це моральний занепад. Речі. Коштовності. Які ж докази?

– Але…

– Жодних «але». – Захватаєв знову подивився на жінку й на годинник. – Розумієте, обмаль часу. Показання я повинен узяти із собою сьогодні ж. Річ не в ній. Усе набагато вище й ширше. І показання, як і визнання провини, через годину повинні лежати на столі.

– Я цього зробити не зможу. – Розмова все більше не подобалася слідчому. – Не уявляю, як і хто це може зробити.

– При бажанні й умінні все можливо. – Обличчя Захватаєва блідло, вилиці здіймалися жовнами. – Так-так, уміти й бути нещадним до ворогів.

– Нещадним – не означає жорстоким. – Іванов зрозумів, до чого хилить Захватаєв.

Недозволені методи почали застосовувати ще з минулого року багато слідчих. Керівництво реагувало на них поблажливо, сприймало, як вимушену необхідність, як втрати в роботі, хоча знайшлися й такі, котрим не просто подобалася безмежна та безконтрольна влада над людиною, але й отримували задоволення від самого процесу незвичайної «роботи». Такі методи здавалися Іванову страшнішими, ніж наказ слідчому самому виконувати вирок.

Добре розумів Захватаєв, що мав на увазі Генін. Ті ж пісні, що й у громадянську, за які ледве не шльопнув його особисто разом із молодим контриком. Дотепер пам’ятав презирливу посмішку на губах гаденяти, фанатичний блиск очей упевненої у своїй правоті людини. Минуло майже два десятки років. І яких років! Але нічого не забув. Пам’ятав усі ці роки й про Геніна. Розповідав інколи в дружньому колі. По-різному сприймали товариші по службі: одні посміхалися, інші виправдовували, але більшість сходилася на