Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

— А від реактору куди ти підеш? До чого тут реактор?

— Шантажувати цих лохів станемо, — відповів тоді Богдан, внутрішньо розуміючи, що про шантажування вже можна забути. Але про це ще не знав навіть Дарт Вейдер.

Ех, якого біса дітлашня ця з Хоту втекла! В Богдана ж такий план був гарний! Зовсім непоганий план був. Що ж воно тепер робити?…

— А далі, Ігре? — спитав Нкса, не в змозі відірватися від свого, наново знайденого, друга.

— Далі? Далі, як отой робот-пилосос зняв наглядачки й з Соні, вона запропонувала вибух на базі влаштувати й на реакцію подивитись. Не вірила Соня, що базу взагалі без нагляду залишили.

— Не вірила, — сумно підтвердила Такаманохара, занепокоєно спостерігаючи за капітаном. Не подобався їй чомусь капітан.

— Правильно не вірила, — схвалив Зоребор. — Через півгодини опісля вибуху „суперашка” з‘явилась. Р2Д2 з нею зв‘язався, сісти запропонував для роз‘яснення ситуації. Тож далі все було справою техніки.

— Якої техніки, Ігре?

— А найпримітивнішої. Ескадронника ми втрьох знешкодили. Він випадково під струмінь плазми втрапив корабля, що стартонув зненацька. На автоматиці. Аж гай зашумів. Ми до нього й наглядачки свої закинули, а самі слідом на „суперашці” відправились. Правда, Р2Д2?

— Фьють! — задоволено свиснув той, підкочуючись впритул до крісла, в якому влаштувався Норильцєв. Ртутна рука його поблискувала в тьмяному освітленні рубки і від цього складувалось враження кіношної нереальності цієї картини.

„Та де вона в біса, реальність?! — злісно подумав Кременчук. — Нема її, реальності і ніколи не було. В житті реальна лише смерть, все інше так, похідне від неї. І невдовзі, здається, усі ми в цьому впевнимось”.

Тіло в нього ще пекло й поколювало тисячами голок. Відчуття було доволі неприємне, але… Але, як розумів капітан, якби його протримали вдалі від Нкси ще з десяток хвилин, то він її, смерть, взнав би набагато скоріше. Чи вже взнав? З огляду на нерозрізненість поки що реальності та її протилежності, питання було суто риторичне.

В шиплячому голосі Дарт Вейдера риторичність була геть відсутня.

— Ну, щ-щ-що? — видихнув він з мікрофонів зовнішнього зв‘язку. — Виріш-ш-ш-шили? Термін збігає, капітане. Я був кращої думки про ваші розумові здібності. Ви ж самі загнали себе в пастку і знаєте про це.

Капітан знав. І, здається, дещо знала й ще одна істота.

— А він правий, Кременчуку, — болісно й ледь презирливо скривився Норильцєв. І враз стало видно, що розмова з Нксою ані трохи не відволікла його від інших думок. — Правий, кажу, електратор. Знову ти, капітане, намудрагелів. Казав же, треба було до відкритого космосу пробиватися. Та й нам не треба було вимагати повернення на „Софію”. Треба було „суперашку” утримувати. Двома кораблями більше б наворочали.

— Наворочали!.. Двома!.. До відкритого!.. — внутрішньо ледь не заплакав Богдан. Зовні ж його обличчя виражало лють та презирство. — Треба було спочатку мене попередити, ніж в це осине кубло лізти!

— Яким чином попередити, капітане? — дуже тихо спитала Такаманохара і Богдан відчув пекучий сором, який полум‘яним кольором розпочав заливати його щоки.

Цей сором ставав ще пекучішим при згадці про те, як він недобре думав про своїх товаришів, чим дозволив електратору розвести його, як останнього дурня. Саме через це капітан впритул нахилився до екрану, залишаючись віч-на-віч з Дартом Вейдером, який, пихато схрестивши руки на грудях, завмер метрах в двадцяти від „Софії”. В порівнянні з розмірами апарату та реакторної зали він здавався мікроскопічно малим. Зловісності, втім, в його вбранні та голосі від цього не меншало.

— Електраторе, — гаряче дихнув Кременчук, — звір, загнаний в клітку, має звичку огризатися.

— Огризайтеся, — ледь знизав плечима електратор. — Те, що ви здатні до суїциду, я вже помітив. Ви, мабуть, некрофіл, капітане. Що ж стосується ваших друзів, то я поки що в цьому не певен.

— Про що це він? — прошурхотіла над вухом Богдана Сонька, але той лише відмахнувся від неї.

— Не певний? А ти подумай, електраторе. Добре подумай про те, що друзі мої проміняли скотське, хоча й сите, животіння на Хоті на смертельний ризик всередині твоєї клятої Зорі Смерті.

— От саме тому я й вважаю, що ви усі небезпечні для мого Всесвіту. І саме тому максимум за годину ви будете знищені просто в реакторі. Самі напросилися. Втім, ще є варіанти і ви, капітане, знаєте про них.

— От тільки в тебе, виродку, жодного варіанту не залишилось, — почувся гучний, трохи викривлений мікрофонами, голос Зоребора і Богдан налякано обернувся, зустрічаючись з так само наляканим поглядом Такаманохари. Норильцєва в рубці не було.

На екрані гратчаста пащека електратора хитнулась і почала повертатись кудись убік. Кременчук лихоманково заграв сенсорами на пульті, збільшуючи загальний сектор огляду для зовнішніх об‘єктивів.

За мить зловісна постать Дарт Вейдера знову перетворилась на лялькову, а з лівого боку до неї наближався…

— Норильцєве! — рявкнув капітан. — Матір твою в печінку, швидко на борт! На борт повертайся, кажу!!!

Гнучка юнацька постать тьмяно виблискувала кольчугою вже в декількох метрах від електратора. А той спокійно дивився і на неї, і на загрозливо здійняту металеву руку, і на короткий меч, протягнутий до нього іншою, живою, рукою.

— Норильцєве!

— Зореборе!.. Ігре!.. Фьють, фьють!..

— Ексцеленц!!! — перекрив увесь цей галас рев динаміків. — Я йду!

— С-с-спокійно, Антілес-с-се, — прошипіло у відповідь. — Наказую нікому не наближатися до реактору. Це справа Електратора — рятувати свою Електоральну Імперію. Вс-с-сім спокійно!

— Оце вірно, — голос Зоребора аж дзвенів від напруги. — Всім спокійно і нікому до нас не наближатись! Бо я цього електрика хрінового на дроти пошинкую, якщо хтось наблизиться. Тільки електрони пострибають!

Дві постаті непорушно завмерли в двох метрах одна від одної.

— Пострибають, пострибають електрони, — хрипко-механічно зареготав Дарт Вейдер. — Це ти, юначе, гарно вигадав.

— Звісно, що гарно. А ще гарніше буде, якщо ти зараз накажеш гопникам своїм випустити „Софію”