BooksUkraine.com » Фентезі » Часу немає, Рустем Халіл 📚 - Українською

Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

16
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Часу немає" автора Рустем Халіл. Жанр книги: Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 130 131 132 ... 140
Перейти на сторінку:
вилітає з дула хмарою диму, і Артура відкидає на підлогу. 

Хтось кричить, і я не відразу розумію, що крик лунає з мене самого. 

Артур не втратив свідомості, але по грудях його розтікається величезна бура пляма. Він розглядає її з непідробним подивом. Я накриваю рану, наче моя долоня здатна зупинити кров. 

Президент нависає над нами янголом смерті. Його пістолет опущений, але зрозуміло, що наша доля вирішена. У його очах — безтурботне море. Він має вигляд людини, яка зробила те, що мусила. 

Усе це тривало так довго, що я встиг запитати себе: а що далі? Пляма захоплювала все більшу площу — як ворожі війська на воєнній мапі. 

Президент кивнув на край даху — пропонуючи мені завершити цю сцену останнім польотом, але зрозумів, що я залишуся на підлозі до останнього, і знову підняв пістолет. 

Ніхто з нас не помітив, як на даху з’явився Гарда. Він наче виринув із бетонного озера за кілька кроків від президента і Безликого. У його руці блищав короткий револьвер — коротший і легший, ніж у президента, але такий же смертоносний. 

І цівка пістолета Гарди була спрямована на його начальника. 

— Киньте зброю, пане президенте! — чітко сказав він. 

Не будь Артур поранений, я напевно в цю мить зайшовся би реготом. 

— Ти що твориш? — вражено спитав президент. 

Він на кілька секунд отетерів, та потім вирішив, що це жарт. Григорій Гарда — його нерозлучний супутник на шляху влади, його єдиний друг і людина, яка й улаштувала всю цю веремію — спрямував на нього свою зброю. Хіба можуть такі його наміри бути серйозними? 

Але Григорій Гарда звів курок. 

Президент упустив ціпка. Світ обвалювався на його очах. 

— Що відбувається? — через силу вимовив Артур. Поранення не позбавило його цікавості. 

— Киньте зброю, пане президенте, і два кроки назад! Ми все бачили й чули. І про бомбу на стадіоні, і про фенікса, що вилітає з попелу. 

Гарда прицілився президентові в голову, і я був майже певен: ще мить — і він натисне спусковий гачок. Це був би найвигідніший варіант для нього — позбавити життя спільника і заявити, що нічого не знав про його плани. 

Чому він не вистрелив одразу? — подумав я й згадав про полицю з посудом у його кабінеті. Яким би сталевим Гарда не був, але десятиліття пліч-о-пліч так просто не викинеш на смітник. 

Президент здався, опустив руку, і пістолет ковзнув по його штанині. Ні, він зробив це не зі страху бути застреленим — його підкосила зрада єдиної людини, якій він насправді довіряв. 

Безликий нестямно роззирався, намагаючись зрозуміти, де камера. І нарешті, мружачи очі від сліпучого сонця, він її таки розгледів. Вічко телефону поміж труб. 

Учора я залишив під козирком труби один із президентських телефонів — той, яким зумів відволікти начальника охорони. Я згадав про нього, опинившись перед зримою перспективою здійснити свій останній політ. Це була не скаламучена розрахунком надія на те, що телефон там так і лежить і що заряду батареї в ньому ще вистачить. 

Надія справдилася — у моїй команді сьогодні грала й богиня Тіхе. 

Але телефон був потрібен мені не для дзвінка. Хто б міг допомогти нам з тієї пари людей, чиї номери я знав напам’ять? Наскільки вони повірили б мені, і наскільки оперативно могла наспіти їхня допомога? У мене був кращий варіант — адже зі мною була моя пам’ять, а в ній — шматочком учорашніх спогадів — залишався пароль для розблокування телефону. 

Ну а далі просто. Олекса Антоненко був людиною, яка прагнула контролювати все, зокрема й офіційну сторінку президента у facebook. Тож я зробив, що міг — запустив на ній прямий ефір і поставив телефон так, щоб від глядачів нічого не сховалося. 

Що було далі, уявити не складно. Хтось подзвонив Гарді й повідомив, що діється на президентській сторінці. На той момент переривати трансляцію було вже пізно. Гарда зрозумів, що картковий будиночок завалився, і побачив єдину можливість не опинитися під руїнами — перехопити ініціативу. Але діяти він мав дуже швидко. Іноді рішення зрадити ухвалюється за лічені секунди, та мені здається, Гарда аж так не поспішав. Можливо, він думав про свої роки, вкладені в кар’єру майбутнього президента. А може, згадував про доньку, яка не додзвонилася до свого батька з лікарні, — адже це теж було покладено на жертовник влади. І тільки постріл змусив Гарду діяти. 

— Пацюк атакував варвара, — пояснив я Артурові. — Не заплющуй очей. 

Гарда відіпхнув подалі президентського пістолета й наблизився до нас. 

— Терміново викличте сюди швидку, — він вигукував це не нам, а глядачам facebook-трансляції, бо ж услід за Гардою на дах не піднявся більше ніхто. — Тут важкопоранений. Будівля «Трьох китів», ми на даху середнього. 

Артур щось говорив, і тепер мені довелося наблизитися до самісінького вуха, щоб зрозуміти. 

— Утікай, — прохрипів він з останніх сил. Але я розумів, що він має на увазі: треба бігти на стадіон, поки його не оточила поліція, рахунок ішов на хвилини. 

— Не заплющуйся. У жодному разі не заплющуйся. Слухай звук мого голосу, слухай, — відповів я і знову згадав пророцтво джина. 

Клубок підкотився до горла, волосся на шкірі піднялося наче наелектризоване. 

Через мене хтось загине, сказав джин, але правильніше було б сказати: через мене загине друг. 

— Слухай, Артуре, слухай. Я тут, я поруч… — треба було щось говорити, говорити. Він мав чути звук мого голосу. Тільки б він не позбувся тями. І, не очікувано для самого себе, я сказав: — Тоді, в дитячому будинку, вони не відмовлялися від тебе. Вони вибрали мене, бо я був схожий на їхнього померлого сина. Тільки з цієї причини, розумієш? 

 

Наше знайомство з Артуром не було зустріччю на рівних: він був лікарем, я — безнадійно хворим, і, здавалося, така розстановка фігур не передбачає зближення. З часом фігури змінили позиції: я отримав друга, який одного дня проведе мене в останню подорож. Але життя полюбляє розхитувати підвалини одноманітності своїми кульбітами, воно — справжній анархіст. І сьогодні виявилося, що Артур може померти раніше за мене, смертельно хворого. 

Це я потягнув його на стадіон, я запропонував підкоритися поліціянтові, я дозволив подіям на даху завершитися саме так. У тому, що він опинився під скальпелем хірурга, була передусім моя провина. 

Складно уявити, що він відчув, упізнавши в мені хлопчика, який украв його долю. Він розізлився, що я не встиг виліпити зі свого життя щось

1 ... 130 131 132 ... 140
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Часу немає, Рустем Халіл», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Часу немає, Рустем Халіл"