Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Та не бійся, — пирхнув Ярпен. — Наше м’ясце не з тих, що гавкає, нявкає чи кричить: «Змилуйтеся!» Наше м’ясце цілком інакше. Гідне королів!
— Та вже кажи, ґноме!
— Коли ми отримали вашого листа й стало зрозуміло, що зустрінемося саме в Рівії, ми із Золтаном думали, чим би вас здивувати. Придумували ми, придумували, аж від того придумування захотілося нам сцяти, тож відійшли в прибережний вільшаник. Дивимося, а там повно виноградних слимаків. Тож узяли ми мішок і нахапали манесеньких, скільки в мішок влізло…
— Чимало їх від нас повтікало, — покивав Золтан Хівай. — Ми ж бо трохи п’яні були, а вони — диявольськи швидкі.
Обидва ґноми знову аж розплакалися зі сміху від чергового немолодого дотепу.
— Вірсінг, — Ярпен указав на корчмаря, що крутився біля пічки, — знається на приготуванні слимаків, а справа та, треба вам знати, потребує чималого мистецтва. Але ж він справжній кухмайстер. До того, як овдовів, тримав із дружиною трактир у Маріборі з такою кухнею, що сам король до нього в гості ходив. Кажу вам, зараз наїмося!
— А перед тим, — кивнув Золтан, — закусимо свіжокопченим сигом, що на донку ми взяли в бездонних глибинах цього озера. Та поп’ємо сивуху з глибин тутешнього підвалу.
— І розповідь, панове, — нагадав Ярпен, наливаючи. — Розповідь!
* * *
Сиг був іще теплим, товстим, пахнув димом із вільхового гілля. Горілка була холодною, аж зуби зводило.
Спершу розповідав Любисток, квітчасто, розлого, барвисто та з відступами, орнаментуючи розповідь настільки красиво й примхливо, що це майже приховувало дурню та вигадку. Потім розповідав відьмак. Розповідав саму правду, а говорив настільки сухо та безбарвно, що Любисток не витримував і раз у раз втручався, за що отримував від ґномів догани.
А потім розповідь завершилася й запанувала тиша.
— За Мільву-лучницю! — Золтан Хівай кахикнув, відсалютував кубком. — За нільфгардця. За травника Регіса, який у своїй хатинці пригостив подорожніх самогоном із мандрагори. І за оту Ангулему, котру я й не знав. Нехай їм земля буде легкою, усім. Нехай мають там, у засвітах, усього багато, чого в цьому світі їм бракувало. Нехай у всі часи живуть їхні імена в піснях та оповідках. Вип’ємо.
— Вип’ємо, — повторили глухо Любисток та Ярпен Зігрін.
«Вип’ємо», — подумав відьмак.
* * *
Вірсінг, чолов’яга шпакуватий, блідий та худий, наче тріска, справжнє заперечення стереотипу корчмаря й майстра кухонних арканів, поставив на стіл кошик білесенького й пахучого хліба, а після того — величезну дерев’яну таріль, на якій на підкладці з листя хрону лежали слимаки, шкварчачи та бризкаючи часниковим маслом. Любисток, Ґеральт і ґноми завзято заходилися їсти. Страва була надзвичайно смачна й до того ж незвично кумедна з огляду на необхідність жонглювання дивними щипчиками та виделками.
Вони їли, чавкали, брали на хліб рідке масло. Лаялися радо, коли слимаки раз у раз вислизали зі щипчиків. Два кошеняти дико раділи, турляючи та ганяючи по підлозі пусті черепашки.
Запах, що линув із кухні, доводив, що Вірсінг пече другу порцію.
* * *
Ярпен Зігрін неохоче махнув рукою, але розумів, що відьмак не відчепиться.
— У мене, — сказав, висмоктуючи черепашку, — і справді нічого нового. Трохи повоювалося… Трохи повладарювалося, бо мене підстаростою обрали. Почну кар’єру в політиці робити. У будь-якій іншій справі висока конкуренція. А в політиці дурень на хабарнику сидить і злодієм поганяє. Легко наверх вилізти.
— Я, — сказав Золтан Хівай, жестикулюючи слимаком у щипцях, — до політики кмітливості не маю. Я водно-парову кузню закладаю разом із Фіґґісом Мерлузо та Марло Брюи. Пам’ятаєш їх, відьмаче, Фіґґса та Марло?
— Не тільки їх.
— Йазон Варда поліг над Яругою, — сухо проінформував Золтан. — Зовсім по-дурному, в одній з останніх сутичок.
— Шкода хлопчину. А Перціфаль Шуттенбах?
— Гном? О, у того все добре. Хитрун, від мобілізації відкрутився, заслонився якимись старезними гном’ячими законами, ніби йому релігія воювати забороняє. І вдалося йому, хоча ж усі знали, що він весь пантеон богів та богинь за маринований оселедець віддав би. Зараз у нього ювелірна майстерня в Новіграді. Знаєш, викупив у мене папугу Фельдмаршала Дуду й зробив із того птаха живу рекламу, навчивши кричати: «Бррриліанти! Бррриліанти!» І уяви собі, воно діє. Гном клієнтів до біса має, повні руки роботи та напханий капшук. Так-так, бо це ж Новіград! Там гроші на вулицях лежать. Тому й ми нашу кузню в Новіграді маємо намір поставити.
— Стануть тобі люди двері гівном мазати, — сказав Ярпен. — Каміння у вікна кидати. І запльованим карликом звати. І ніскільки тобі не допоможе, що ти комбатант, що за них бився. Станеш у тому твоєму Новіграді парією.
— Якось воно та буде, — весело промовив Золтан. — У Магакамі велика конкуренція. І забагато політиків. Нап’ємося, хлопці. За Калеба Страттона. За Йазона Варду.
— За Регана Дальберга, — додав Ярпен, спохмурнівши.
Ґеральт похитав головою.
— Реган також…
— Також. Під Майєною. Сама залишилася стара Дальбергівна. Ах, до дідька, досить про те, досить, нап’ємося! І поспішімо з тими слимаками, бо Вірсінг уже другу миску несе!
* * *
Ґноми, послабивши ремені, слухали розповідь Ґеральта про те, як княжий роман Любистка закінчився на ешафоті. Поет удавав ображеного й не коментував. Ярпен і Золтан аж ревіли зі сміху.
— Так-так, — сказав нарешті Ярпен Зігрін, вишкірившись. — Як стара пісенька говорить, «хлоп, що гне сталеві штаби, підкориться волі баби». Кілька чудових прикладів правдивості цих слів зібралося ниньки за одним столом. Золтан Хівай, аби далеко не ходити. Розповідаючи, що в нього нового, забув, певно, додати, що жениться. Скоро, десь у вересні. Щасливу обранку звати Евдорою Брекекекс.
— Брекенріґґс! — чітко виправив Золтан, хмурячи брови. — Починає мене діставати необхідність виправляти твою вимову, Зігріне. А я, знаєш, коли мене щось дістає, можу й ввалити!
— А де шлюб? І коли точно? — примирливо втрутився Любисток. — Питаю, бо, може, зазирнемо. Зрозуміло, якщо запросиш.
— Ще не вирішено, що, де, як і чи взагалі буде, — пробурмотів явно сконфужений Золтан. — Ярпен випереджає факти. Ми ніби з Евдорою й заручені, але чи можна знати, що воно буде? У такі-то, сука, часи?
— Другий приклад бабського всесилля, — продовжував Ярпен Зігрін, — то Ґеральт із Рівії, відьмак.
Ґеральт удавав, що зайнятий слимаком. Ярпен пирхнув.
— Чудом отримавши свою Цірі, — продовжив він, — дозволяє їй поїхати, дозволяє знову розстатися. Знову залишає її саму, хоча як тут хтось слушно зауважив, часи, сука, неспокійні. А все те відьмак робить тому, що хоче так одна жінка. Відьмак усе й завжди робить так, як хоче та жінка, усім відома як Йеннефер із Венґерберга. І якби то відьмак із того ще
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відьмак. Володарка Озера», після закриття браузера.