Читати книгу - "Людолови Том 1"

Дійшовши до покуття, він круто обернувся на підборах і побачив на порозі нетягу в дранті.

— Що треба? — незадоволено спитав він.

— Здорово був, батьку! — ступнув до нього Корж. Сагайдачний пополотнів. Мовчки схопив він Коржа за руки й тихо, затамовано спитав:

— А Настя?

Похнюпився Корж.

— Там, батьку… В неволі. Разом із Горпиною…

У Сагайдачного й руки впали. Але за мить він уже кликав Юзика, що став його беззмінним джурою, і метушився, уриваючи самого себе.

— Юзику, мчи до кухаря. Хай дасть, що залишилося від обіду, або підсмажить щось… Так де, кажеш ти, зараз Горпина?

А сам наливав чарку горілки й підносив гостеві:

— Випий, друже! Підкріпись!

Поки Корж обідав, прийшли до Сагайдачного військовий осавул Харлик Свиридович, Танцюра, Балика та ще двоє старшин. Побачивши Коржа, вони забули, чого прийшли, і сіли послухати його скорботну повість.

А Корж набив люльку, викресав огню і, пускаючи клуби диму, розповідав, як налетіли на них татари, як потрапили вони до Каффи, як продали його на галери, де й думав він закінчити свій вік.

Щільніше зсунулися старшини, щоб не пропустити жодного слова, а Юзик, як увійшов із повним жбаном холодного пива, так і прикипів до землі, не в силі вийти з хати.

— Матка боска! Свєнта панна Марія! — шепотів він з жахом. — Як тен пан Корж настраждався…

А Корж, не кваплячись, розповідав, як покалічила його щогла, як потрапив він у чабани і втік разом з Абдулкою з неволі і як кінець кінцем захопили чумацьку валку гусари.

— Слабий я був, не міг битися, — але ж не здригнулася рука: забив ротмістра, як собаку, — доказав він і замислився.

— Туди йому й дорога, — соковито вилаявся Танцюра. — Ну, а Настя? — допитувався Сагайдачний, мимоволі викриваючи себе.

— Не знаю, батьку. Нашу галеру погнали того ж дня до Очакова, а потім під Царгород. Більше ми до Каффи не поверталися.

Бачачи, як хвилюється Сагайдачний, Свиридович перезирнувся з старшинами і підвівся з місця.

— Підемо, панове. Час додому. Данилові треба відпочити, а нашому батькові не до нас.

І, вийшовши з хати, зупинив своїх супутників:

— Треба, панове, допомогти нашому гетьманові. Видно, ця панна Настя прострелила йому серце своїми очима. Шкода людини. Чи не вдарити нам на Каффу — визволити бідну дівчину?

— Що-о?! — навіть зупинився Балика, налилившсь кров'ю. — Ми підемо шарпати кримські береги, коли Жолкевський точить зуби на нашу волю! Бити його треба, поки є в нас руки та голови на плечах!

— Оце справді. Щоб мокро було на місці, де був його табір, — підхопив Гнат Танцюра, думаючи про сіль. А решта тільки головами хитнула й сплюнула, не виймаючи люльок з рота.

— Чого ви лютуєте, — образився Свиридович. — Я діло кажу. В морські походи виходить не більше сотні човнів. Тут і десяти тисяч козаків вистачить. А на Базавлуку зараз тисяч із тридцять, та стільки ж по волостях та на уходах у степу.

— Тільки ворог може говорити про морські походи, щоб відвести нам очі, - не піддавався Балика.

А Танцюра люто зирнув на Свиридовича:

— Авжеж. Скільки не козакуй — усе від тебе шляхтичем смердить. Боїшся, щоб не потрусили і твого тестя пана Кручицького.

Свиридович спалахнув, вхопився за шаблю, але один із старшин став між ним і Танцюрою.

— Стривайте, панове. Полаятися завжди встигнемо, — заспокоював він обох. — Що панів треба бити, це всім відомо. Але дивує мене, пане осавуле, ось що. Місяць тому ти ліз на стінку, вимагаючи миру з Туреччиною і татарами, а тепер співаєш щось зовсім іншої.

Свиридович тонко посміхнувся У вуса:

— Місяць тому ми чекали на вісім турецьких кораблів, вантажених різним крамом, сап'яном та зброєю. Та ще й на караван вірмен і на каффських баканів. А зараз галери прийшли і пішли знов у море з нашим вантажем. А наші ком'яги відвезли до Києва турецький вантаж і вже повернулися до Січі.

— Крім п'яти Ничипоренкових байдаків.

— Хай буде й так, але було їх усіх понад сто… Отже, кажу, стоять наші човни й марно гниють по затоках.

— Як то? А риба? — стрепенувся Танцюра. — Та в мене три байдаки влову, а солі ані порошинки. Хлопці курять ту рибу або сушать на сонці. Та це ж не діло! А, кляті жовніри!

— А яка у вас риба? — спокійно поцікавився Свиридович, ніби не дочувши останніх слів.

— Як то — «яка»? Що в воді плаває. Сула, вирезуб, короп, таранник. Всяка риба.

— Але не та, що ми її висилаємо за кордон. Вашу рибу і військо Запорозьке з'їсть на здоров'я. А вантажити частки таранником та коропом, коли можна вантажити їх сріблом та золотом, килимами та термоламою просто безглуздя. Кварцяного війська у старого чорта не більше як тисяча, ні, навіть тисячі не буде. Один курінь з ним упорається, як баба з діжею. А забули ви, панове, скільки наша голота проїла нашого в борг? Де їй узяти грошей сплатити нам за все? Чи ми їм зобов'язані давати свої човни за дурничку?

Танцюра аж рот роззявив здивовано.

— Здорово! — ляснув він себе по гладких боках. — Ось як він закрутив… Вліпив у саме око.

Але Балика не піддавався. Він не мав човнів, на яких наживалась старшина. Після наїзду Потоцького він остаточно зубожів і ненавидів панів, як найзавзятіший нетяга.

— Та що ви — крамарі чи козаки? — спалахнув він. — Де ваша совість? Ні в яку Татарщину ви мене не звабите. Не хочу вам тягати жар голіруч. Адже для вас вигода над усе — над совість, над честь. Ну, заждіть. Намнуть вам шиї за такі речі.

— Не намнуть, — посміхнувся старшина. — Чимало козаків покуштували неволі турецької — галер та каменярень.

— Та хіба ж ви про невільників дбаєте? Вам аби користь заробляти на човнах, а до невільників вам і діла нема, коли нема з цього користі.

Свиридович зрозумів, що помилився. Треба було починати з невільників, і тоді Балика не став би дибки. Ось що значить — говорити одверто, не прикрашаючи своєї думки пишними гаслами. Але треба було, хоч би там що, згладити неприємне враження.

— Ніхто й не змушує пана сотника, — удавано засміявся він. — Шкода мені нашого батька. Змарніла з суму людина. В нього наречена в неволі. А щоб ви не закидали мені, ніби я збабився, то я і висунув замість панни Насті перше, що спало на думку… Не те сказав, що думав. Проте це зайва розмова, бо не ми схвалюватимемо, що робити, а