Читати книгу - "Заборонені чари"

Місіс Волш хотіла запитати чому, але її випередив Смирнов:

— Перепрошую, принцесо. У вас обручки носять на правій руці?

Маріка променисто всміхнулася йому:

— Так, ви вгадали.

Лише зараз місіс Волш помітила обручку й допитливо зазирнула їй в очі.

— То ви з Кейтом заручені?

— Ні. Ми одружені.

Ніби бажаючи перевірити почуте на дотик, Кейтова мати підвелася, простягла через стіл руку і легенько торкнулася пальцем обручки.

— Отже… ви моя невістка?

— Так, — сказала Маріка з лагідною усмішкою. — Дякую вам за Кейта. Я з ним дуже щаслива.

Місіс Волш нічого не відповіла і продовжувала ніжно дивитися на неї. А тим часом Смирнов терпляче чекав, з делікатності відвівши убік погляд.

Нарешті Кейтова мати повернулася на своє місце, хоча й далі не зводила з Маріки ласкавого погляду.

— Гаразд, Алексе, — сказала вона. — Переходь до справи.

Смирнов сухо прокашлявся.

— Отже, принцесо, з вашої розповіді я зрозумів, що Конор МакКой залишив деякі відомості про Послідовників.

— Так, — підтвердила Маріка. — Просто це трималося в таємниці.

— А ви знаєте, яким чином ваш предок потрапив до цього світу?

— Тепер знаю.

— І знаєте, що йому допоміг один з Послідовників?

Цього разу Маріка промовчала. Вона боялася, що її відповідь може зашкодити нащадкам Куратора Бартоломео… хоча, з іншого боку, навряд чи її співрозмовники стануть доносити на давно померлого Послідовника, коли й самі вони не без гріха.

Смирнов здогадався про причину Марічиних вагань.

— Річ у тім, принцесо, — з усмішкою заговорив він, — що вже три десятиріччя я маю честь належати до таємного уґруповання серед Послідовників, у лавах якого колись перебував Бартоломео Колонна. В різні часи ми називалися по-різному. Зараз ми називаємо себе еволюціоністами.

— І ви на нашому боці? — недовірливо запитала Маріка. Вона ще могла припустити, що з особистих мотивів окремі Послідовники, на зразок Кейта, Джейн, їхньої матері або того ж Смирнова, не почувають ворожості до Конорів і навіть допомагають їм. Але підтримка згуртованої ґрупи Послідовників здавалася їй неймовірною. Це дуже скидалося на хитру пастку…

— Ми на боці природи, людства і здорового глузду, — відповів Смирнов. — Ми вважаємо помилковим постулат, що зі створенням штучного середовища, яким є цивілізація, природна еволюція людства, як біолоґічного виду, припинилася. Ми переконані, що, разом з розвитком суспільства, має вдосконалюватися й природа самої людини.

— За допомогою генної інженерії?

— Ні в якому разі, принцесо. Я кажу про природну еволюцію. Ми, еволюціоністи, є принциповими противниками штучного втручання в таку делікатну сферу, як спадковість… ну, хіба що для виправлення деяких вроджених фізичних вад — та й то вкрай обережно. Ми вважаємо, що природа здатна сама подбати про це — в належний час і належним чином. Поява МакКоїв з їхніми унікальними здібностями стала переконливим підтвердженням правоти нашого вчення, це був довгоочікуваний крок у біолоґічній еволюції людини. Проте переважна більшість Послідовників вбачали в МакКоях лише загрозу для решти людства… гм, а певніше — загрозу своєму винятковому становищу в світі. І взялися до виправлення того, що вважали помилкою природи.

— Кейт розповідав про ті події, — кивнула Маріка. — Проте мені важко віриться в милосердя Послідовників. Чому вони не повбивали всіх МакКоїв? Цьому завадили тодішні еволюціоністи?

— Почасти так. Вони не могли нічого вдіяти з Забороною, але зуміли запобігти негайному винищенню всього роду МакКоїв. А потім, коли виявилося, що їхні діти народжуються без дару…

— З мертвим даром, — уточнила Маріка.

— Атож, дар залишався, але був недієздатний. У той час Послідовники ще не могли виявляти дар у такому стані, тому вважали, що діти МакКоїв народжуються звичайними людьми, і вже не вбачали в них загрози. А еволюціоністам (хоча тоді вони називались інакше) вдалося зіграти не те що на милосерді Послідовників, а радше на властивому всім людям, за винятком хіба що психопатів, небажанні бути катами. МакКої з нівельованим даром зрештою повмирали, а їхні нащадки, навіть після зняття Заборони, не виказували жодних паранормальних здібностей. Послідовники заспокоїлися, а ті з них, що були еволюціоністами, терпляче чекали. Вони вірили, що природа не стерпить такої наруги над її волею, і їхні сподівання справдилися. Та, на жаль, відновлення дару почалося зарано. Тривале перебування під дією Заборони дуже послабило спадковість МакКоїв — добре що це не торкнулося вас, Конорів. До середини сімнадцятого сторіччя їхня чисельність зменшилася майже вдесятеро і протягом наступних трьох сторіч не перевищувала п’ятдесяти душ. Лише в другій половині двадцятого сторіччя розпочався повільний приріст, і наразі в нашому світі мешкає дев’яносто три нащадки МакКоїв. Таку невелику кількість людей легко тримати під наглядом. Коли двісті років тому вперше відновився дар, чимало Послідовників стали вимагати негайного знищення всіх МакКоїв. Раніше такі пропозиції не знаходили підтримки в Курії, але за останній рік, з виявленням Конорів, настрої в середовищі Послідовників поступово радикалізувалися. Донедавна в центрі загальної уваги були ви, а після бомбардування Норвіка, що, як вважається, усунуло загрозу з вашого боку, дедалі гучніше почали лунати голоси, що настав час остаточно вирішити проблему МакКоїв.

— Тобто вбити їх? — запитала Маріка з тремтінням у голосі.

— Так. Існує велика ймовірність, що на найближчих зборах Курії буде ухвалено рішення про їхню ліквідацію.

Маріка встала з крісла й нервово пройшлася по кімнаті. Ця звістка приголомшила її й викликала в ній гостре почуття власної провини — адже це через неї, через її необережність під загрозою опинилося життя сотні людей. До того ж — однієї