Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«ЗаУД – не ЗУДи!.. ЗаУД – не п**ди!..»
«ЗаУД – іди в ЗАД!.. ЗаУД – іди в АД!..»
Природно, на забіяк накинулися опозиційні «молодіжки» від партії ЗаУД, блоку ТАЯ, ПУДРи (Партії українських демократичних республіканців) та Братства. Сталася невеличка колотнеча, внаслідок якої «нападників» прогнали. Втім, головне вже відбулося: присутні на Майдані заговорили про «торжество мороку» і про фальсифікацію результатів виборів. Дарма їм заперечували, що коли перерахують решту 67 % виборчих бюлетенів, картина ще може змінитися. Гарячі голови вже кинулися «рятувати демократію»… Отож із самого ранку кандидат від об’єднаної демократичної опозиції Дорошенко відбув у Центрвиборчком для серйозної розмови.
– І коли все це починається, мій коханий чоловік раптом опиняється подалі від Києва у нібито давно запланованому хтозна-коли відрядженні!.. – завершила Тереза свою обурену промову. – Отож зізнайся чесно, ти це навмисно зробив чи як?..
– Не кажи дурниць, моя люба, – мовив нарешті Спартак, – краще вчись собі спокійно, не звертай уваги…
– «Вчися спокійно»?! Спарику, ти про що?! У нас уся Могилянка на вуха встала. Навіщо вчитися – щоб стати освіченими кваліфікованими рабами у Самойловича з його проросійською камарильєю?! Ну, знаєш!..
– Терезко, не кіпішуй, – спробував заспокоїти дружину Спартак. – Через що сир-бор розгорівся – через змагання двох Вікторів?! Тільки одного з них труїли протухлими раками й неякісним пивом, труїли й не дотруїли. А другому яйцем в чоло засвітили – то він уже й гепнувся на землю рачки! Це такий вибір ти зі своїми могилянцями мені пропонуєш?..
Проте дружина вже кинула слухавку.
– Що, Спартаку Андрійовичу, бурхливі води побутових проблем починають вимивати весь цукровий мед із сімейного життя?..
– Річ в іншому: там, у Києві, почалося щось на кшталт революції.
– Та що ти кажеш?!
– Усього лише те, про що мені розповіли. Увімкніть краще радіо…
Прослухавши новинні випуски кількох FM-станцій, вони переконалися, що ситуація насправді значно цікавіша: по-перше, до Києва нібито стягуються війська, по-друге, коли Віктора Адамовича Дорошенка привезли до Центрвиборчкому, то будівлю вже охороняли бронетранспортери. Окремо підкреслювалася надмірна активність молоді, зокрема студентства.
– Нам ще тільки власної площі Тяньаньмень[116] не вистачало, – просичав крізь зуби Гжесюк. – Особливо якщо студенти піднялися.
– Моя благовірна якраз в НаУКМА навчається, – зітхнув Спартак.
На вулицю Руську вирішили заїхати через Центральну площу. Тут, біля міської ратуші та пам’ятника Тарасові Шевченку, також назбиралося чимало людей.
– Мабуть, згодом підтягнуться ще, – мовив Ричард Бернардович замислено. – Цікаво, яка кількість членів нашої УАБО пропустить наш інформативний та корисний бізнесменам семінар заради цього політичного збіговиська? Ти як гадаєш, Спартаку Андрійовичу?
– Не знаю, – знизав плечима той. – Мені загалом не спадає на думку нічого, окрім рядків Тичини: «На майдані коло церкви революція іде…»
Телефон головреда задзвонив знов, коли вони вже підходили безпосередньо до Центру розвитку МСБ. То був голова Ваада Зусман.
– Ричарде Бернардовичу, це з єврейської газети… Ви не заперечуєте?
– Все гаразд, відповідай. Якщо через цей часопис ти почуваєшся ближчим до етносу твоєї шановної матері… Це добре.
Спартак натиснув на кнопку з’єднання:
– Слухаю вас, Даніелю Ефраїмовичу?
– Спартаку Андрійовичу, о котрій годині ви зможете бути у нас в редакції «Хадашот»?
– Перепрошую, але… не раніше…
Він запитально подивився на Гжесюка.
– В четвер, – самими лише губами показав той.
– Я буду у вас в четвер ввечері, Даніелю Ефраїмовичу.
– А чому тоді не в грудні?! – здивувався Зусман. – Наприклад, восьмого грудня, на самісіньку Хануку щоб вспіти…
– Азохн вей, Даніелю Ефраїмовичу, я ненавмисно. Просто ось зараз передаю вітання вашому рідному місту. У нас тут, у Чернівцях, семінар триденний, вибачайте. Тому не раніше четверга…
– То, он воно що!.. – зітхнув Зусман. – Ну-у-у… тоді вітання Чернівцям від їхнього уродженця. Чекаю на вас у четвер ввечері. І майте на увазі: доки не переробимо листопадове число «Хадашот»…
– Але ж ми все заверстали! Відповідальна секретарка мала сьогодні поїхати у друкарню з диском…
– Я зупинив її. Перепрошую, що без вашого відома.
– Ну що ж, Даніелю Ефраїмовичу, ви наш шеф-редактор – маєте право!
– Дякую. Але доки ми у вашій присутності не заверстаємо мою нову передовицю в листопадове число газети, на друк вона не піде.
– Даніелю Ефраїмовичу! А чому ваша чудова передовиця не може вийти в грудневому числі «Хадашот»?
– Ви знущаєтеся чи жартуєте?..
– Пробачте, Даніелю Ефраїмовичу.
– Ну, отож. Зрозумійте, у нас почалися дуже серйозні справи. Ваад України має продемонструвати, що хоча б частина євреїської громади виступає за Дорошенка. Звісно, було б добре, якби за нього голосували всі…
Зусман, зробивши паузу, завершив:
– Але побережу думки для статті. Все, до вечора четверга! Чекатиму.
І дав відбій.
– Що, Спартаку Андрійовичу, братушки-євреюшки змушують тебе розміщувати агітки на користь Самойловича? – Гжесюк дивився на нього через плече хитро примруженими очима. – Нічого, нічого, я по-доброму…
– Як старий, ще радянський дисидент і «в’язень сумління», Зусман, навпаки, горою стоїть за Дорошенка, – не моргнувши оком, заперечив Спартак. – І якщо у нас справді починається революція, «Хадашот» хоч і не буде її флагманом, але вже точно глашатаєм на рівні єврейської громади.
– Отже, Зусман за Дорошенка? Гм-м-м, нетипово якось виходить. Буквально протилежне тому, що я чув… Втім, радянські дисиденти бути типовими ніяк не можуть. Що ж, ходімо, на нас уже зачекалися.
Перший робочий день семінару видався плідним, презентація Української асоціації бізнесменів та орендарів спричинила неабиякий інтерес присутніх. Ричард Бернардович розсипав чарівливі посмішки навсібіч. З іншого боку, презентацію рупору УАБО – щомісячника «Буржуїн» організатори перенесли на вівторок, тому Спартак сьогодні мав відносно мало клопотів.
Завдяки цій обставині він замість обіду навіть встиг збігати на Центральну площу, пофотографувати там і взяти кілька бліц-інтерв’ю. Уже ввечері, влаштувавшись нарешті в готельний номер, вони дісталися до телевізора. Втім, по всіх каналах там чомусь демонструвалася одна й та сама 20-хвилинна добірка відеозаписів у режимі повтору. Найяскравішим у ній була коротенька, буквально кількасекундна промова на камеру якогось місцевого хлопчика, який сказав з характерним буковинським акцентом:
– Ми не хочемо, щоб країною керував зек!..
Київ, 25 листопада 2004 року
Назад додому вони верталися вчора о другій половині дня, при цьому в автівці безперервно слухали радіо. Починаючи приблизно від Житомира, одразу ж кілька FM-станцій синхронно передавали один і той самий запис: якийсь чоловік добре поставленим голосом начитував жахлики про зруйноване місто, про випущені на
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.
