Читати книгу - "Максим Темний. Володар Заборонених Земель., Костянтин Шелест"

До Ашкелона залишався приблизно день шляху – завтра до обіду мали приїхати, принаймні – так сказав купець. Обидва пасажири, яких Макс, поки всі на галявині божеволіли поклав у віз, були непритомні й досі. Дагор, Міх і всі дівчата цілий день їхали разом в одному возі. Сатор, не ставлячи запитань і намагаючись не дивитися в бік Макса, сам перебрався туди ж.

Залишок ночі минув весело – народ з обозу, абияк навівши лад і відловивши коней, розійшовся хто куди, і всі так і сиділи в кущах, перекрикуючись. Карети взагалі відігнали далі й ті четверо, що охороняли там когось, усю ніч ходили навколо них колами. Версії звучали різні – від "небесний вогонь" до "артефакт, що притягнув небо". Хоча ніхто не знав що то таке. Приборкані й принишклі шукачі стверджували, що в них не було артефактів такого типу і що вони взагалі не знають, чим можна викликати такий ефект, але їм слабко вірили – вампіри ж були в нашийниках і використовувати магію не могли в принципі. Це ж всі знають.

Макс висмикнув дівчину і її супроводжуючого, буквально засипавши всім очі пилом і засліпивши потужними спалахами. Поки блискавки били в пісок, він під скритом потягнув тіла, а потім уже спрямував «небесний вогонь» туди, де вампіри були прив'язані. Для достовірності довелося відтяти добрячий жмут волосся в дівчини, але плювати – якось переживе. Поклавши обох у візок, дівчину укутав своїм плащем і перевірив стан. Така собі справа. Наскільки він розумів – їм би крові, але де ж її взяти? Думати особливо було ніколи – дівчина починала в'янути на очах, а її супутник давно вже був у такому стані. Довелося вливати свою силу. Він був і не проти, але сильно побоювався, що щось піде криво –все ж таки це перші вампіри в його житті, кому знадобилась допомога. Усе вийшло майже як зазвичай, добре, що резерв був таким здоровенним – блискавки неабияк спустошили його, але на вампірів ще цілком вистачало. Стан обох він стабілізував, але деякими додатковими маніпуляціями залишив обох у несвідомому стані. Ніколи з ними розбиратися, хай так поки побудуть. Та й легше їм буде.

– Що ви хочете з ними зробити, пане? – Сея уважно розглядала обличчя молодої вампірші.

– А що з ними зробиш? Відпущу, щойно буде можливість.

– Але... вони ж хотіли вас...

– Мене – що? Не знаєш? От і я не знаю. Дуже ймовірно, що хотіли вистежити. Тільки кого? Для чого? Спіймати? Може й так, але навряд-чи... слабенькі вони і чудово це розуміли. Убити? – тим більше. Але припустимо, що це так. За що? Найімовірніше, саме до мене в них немає претензій. Про мене вони толком нічого не знають. Питання у них до якогось мага. Якщо він взагалі є. Загалом – питань більше, ніж відповідей. Як би там не було – не хочу я їх убивати, Сея... Сподіваюся, що вони передумають і перестануть за мною бігати. Усе-таки я їх урятував. Ми скоро в'їдемо в Заборонені, а це – місце вампірів, перевертнів та інших змінених. Нехай вони будуть якщо не друзями, то хоча б зобов'язаними мені. Ну, а якщо що – управу на них я завжди зможу знайти. Всяких подряпин на них багато, кров я взяв і тепер зможу зробити з ними все, що захочу. Навіть за п'ять тисяч кілометрів від них.

18-те травня, день 1000-й

В Ашкелоні довелося трохи важко – боявся він залишити віз зі сплячими пасажирами, а треба було закупити їжі, одяг. Їжі треба було багато – селища і міста тепер будуть не часто. Довелося звертатися по допомогу до Ніки. Попросив дівчину купити гарний жіночий одяг розміром трохи більший ніж як на ній. І чоловічий – як на Дагора. Вампірюга був комплекцією дрібнішою, ніж Дагор, але прискіпливо обирати розміри все одно не було можливості – навіщо ускладнювати дівчині похід за покупками? Поки ж вони ходили, зайнявся побіжними роботами – пройшовся по конячках, підживив силою, підлікував дрібні недуги і потертості. Оглянув вози – в дорозі вони вже майже місяць і могло бути всяке. Вони й раніше були не дуже, особливо віз Сатора, хоча дід і ретельно стежив за ним. Дійшов висновку, що воза таки треба міняти. І тут же купив той, що стояв по сусідству. Мужичок-продавець був вельми радий – змовилися швидко, навіть мито на торгу платити не довелося. Цей віз був трохи більшим за старий, добре обладнаний, стінки нарощені і всередині було більше місця. Макс був упевнений, що переплатив, але не став напружуватися – щоб знайти інший, потрібно було б кудись ходити, а йти не можна все одно. Посилати Сатора – це витратити час. Ще й упирався б дід дуже довго. Користуючись тим, що вони стояли наприкінці рядів і мало хто туди заходив взагалі, швиденько почаклував, зміцнюючи всі робочі частини – вісі, колеса, упряж і все інше, що може невчасно зламатися. За магічні сліди майже не побоювався – начебто вийшло в нього з видаленням слідів, але перевіритися не забув. Ще раз підживив вампірів – тривогу їхній стан більше не викликав, але будити поки що не став – нехай лежать. Виберемося в заборонені – тоді. Питання – як їх провозити через заставу? Вози можуть оглядати, зокрема й магічно. І шукати якраз можуть не зброю чи бухло якесь – це якраз нікому не цікаво, а бранців, яких вирішили вивезти на продаж. І що ж робити? Розбудити їх зараз? Так за два дні вони будуть на кордоні і невідомо ще, як ця парочка себе поведе. А вмовляти чи навіть примушувати їх буде ніколи. А якщо що – так і силу не застосуєш. Ні-ні-ні. Перетинати кордон вони мають тушками. А там видно буде. А якщо... хм... а чому ні?

Коли прийшли дівчата та інші, він уже все зробив. Трохи левітації, трохи ілюзії і все вийшло. Зовсім трохи. Слід слабкий залишився, він його швидко зачистив – направив на коней, їм приємно, а йому корисно. Тепер головне – щоб мотузка не відв'язалася. Дагор був вельми радий, що візок звільнився. А Сатор трохи шокований тим, що його візок іде у відставку. Але змирився він швидко – новий був гарний, набагато кращий. Ще години чотири вантажили й зносили всілякі пожитки та їжу і після обіду виїхали. Уже без усяких караванів.