Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (13.02)

Прокинулась я з відчуттям, ніби проспала пів життя. Але тіло вперше за останні дні не здавалося ватним, а думки були не як кисіль. Я обережно підвелася, перевірила дзеркалом обличчя — не ідеально, але й не зомбі, ура. Зібралася за двадцять хвилин, напівтанцем вискочила з під’їзду — і зупинилась.

Біля машини стояв він. Мій Семенюк. У чорній куртці, з чашкою кави в руках і з тією самою посмішкою, яка змушує мене забути, що в світі є щось погане.

— Як ти завжди так встигаєш бути першим? — я кинулась до нього.

— Я просто знаю, що ти завжди запізнишся на три хвилини, — підморгнув він і простягнув мені другу каву. — І до речі, ти сьогодні красива.

— "Сьогодні"? А вчора я що, була як кущ?

— Вчора ти була як моя улюблена хворенька кущика... Але сьогодні ти знову — ураган.

Ми сіли в машину. Денис завів двигун, але замість звичної дороги до школи... ми звернули в зовсім інший бік.

— Стоп. Денисе. Алло. Це не та дорога! — я повернула голову, здивовано вдивляючись у знайомі й незнайомі вулиці.

— Уроки почекають, — кинув він спокійно.

— Куди ми їдемо? — я підняла брови. — У ЗАГС? До твоєї мами? Чи в ліс, і це все був план, щоб від мене позбутись?

— Блін, Віка... — Денис розсміявся. — Якщо я і хочу тебе вивезти, то тільки до кращого життя. Терпи.

— Денисе, в мене фантазія біжить попереду тебе! Кажи вже!

— Терпи, я сказав, — посмішка на його обличчі була якась хитра, аж тривожно гарна.

За пів години ми зупинились біля високих металевих воріт. Позаду був лісок, попереду — невеликий двоповерховий будинок з червоною черепицею, велике подвір’я, і навіть гойдалка під деревом.

— Ти знущаєшся? Що це?

— Наш дім.

Я зависла на півдорозі між диханням і шоком.

— Який "наш"? Я навіть свої шкарпетки ще не встигла перевезти!

— Я вчора подзвонив рієлтору. Вночі переглянув купу варіантів. Цей будинок — ідеальний. Камери, сигналізація, паркан вищий за Христину, природа навколо, і до школи 15 хвилин.

Я мовчала.

— Я хочу, щоб ми були тут. Безпечно. Щоб ти не боялась вийти з дому. Щоб наш малюк ріс у спокої, а не під стелею в лікарні, — він торкнувся мого живота. — Я не хочу більше ризикувати.

— Ти що, вже купив його?..

— Поки ні. Але якщо ти зараз зайдеш і скажеш "так" — ми сьогодні вже почнемо пакувати речі.

Я не витримала — сльози знову підступили, але цього разу від щастя.

— Якщо я скажу "так"... буде камін?

— Є.

— Ванна з піною?

— Є.

— І шафа більша за твої егоїстичні худі?

— Віка...

— Так, я згодна.

Ми засміялись одночасно, а потім я обняла його так, ніби вже жила тут усе життя.

І мені здається, саме в цю мить я зрозуміла: попри все, попри біль, страх і всі ті сльози — з ним я вдома.