Читати книгу - "Діти капітана Гранта"

О восьмій вечора острів Марія-Тереза з яхти скидався на довгасту тінь. «Дункан» поволі наближався до нього.

О дев’ятій на острівці спалахнув досить яскравий вогник, що світився рівним нерухомим світлом.

– Ось що вказує на вулкан, – промовив Паганель, пильно вдивляючись в острівець.

– Але на такій близькій відстані ми мали б чути гуркіт виверження, – зауважив Джон Манглс, східний вітер не доносить жодного шуму.

– А й справді, вулкан блищить, але не німує, – погодився Паганель. – Та й здається мені, що цей вогник блимає, мов маяк.

– Маєте рацію, – відгукнувся Джон. – А між тим на цих берегах немає маяків. О! – скрикнув він. – он і другий вогник – на самому березі. Погляньте, він рухається!

Джон не помилявся. І справді з’явився другий вогник, та він то згасав, то знову спалахував.

– Це означає, що острів населений? – запитав Гленарван.

– Мабуть, населений дикунами, – припустив Паганель.

– Але в такому разі ми не можемо тут висадити боцмана.

– Звісно, ні, – втрутився майор, – це був би надто кепський подарунок навіть для дикунів.

– У такому разі ми пошукаємо інший ненаселений острів, – зробив висновок Гленарван, який не міг стримати усмішки на заувагу майора. – Я обіцяв зберегти життя Айртонові і дотримаю слова.

– Нам слід бути пильними, – мовив Паганель, – новозеландці, як і мешканці Корнуельських островів, мають варварський звичай заманювати судна до берегів за допомогою сигнальних вогнів. Імовірно, туземці Марії-Терези опанували цей прийом.

– Тримайся за три чверті милі від берега! – гукнув Джон Манглс матросові, що стояв за кермом. – Завтра на світанку ми з’ясуємо, що до чого.

Об одинадцятій усі розійшлися по каютах. На баку ходив вахтовий, на кормі біля румпеля стояв стерновий.

У цей час діти капітана Гранта піднялися на ют. Спершись на поручні, вони із сумом вдивлялися у фосфоричне море і світний струмінь, що його полишав по собі «Дункан». Мері думала про Робертове майбутнє, Роберт думав про майбутнє сестри. Обидва думали про батька. Чи живий ще їхній любий таточко? Невже їм слід відмовитися від мрії побачитись із ним? Як без нього жити? Що сталося б із ними, якби не було Гленарвана і його дружини?

Хлопчик, якого горе зробило не по роках дорослим, здогадувався про сестрині хвилювання.

– Мері, – промовив він, беручи її за руку, – ніколи не варто впадати у відчай. Ти лишень згадай, чого навчав нас батько: «Найперше – не занепадати духом», – казав він. То будьмо мужніми і стійкими, як наш таточко, – це надавало йому сил долати всі перешкоди. Досі, сестро, ти працювала задля мене, тепер настала моя черга.

– Любий Роберте!.. – промовила дівчина.

– Мері, я хочу сказати тобі дещо, та обіцяй, що ти не сердитимешся.

– Чого ж мені сердитися на тебе, дитя моє!

– І ти дозволиш мені здійснити задумане?

– Що ти маєш на увазі? – схвильовано спитала Мері.

– Сестро, я хочу стати моряком!

– Ти полишиш мене? – скрикнула сестра, стискаючи братову руку.

– Так, сестро, я стану моряком, як і мій тато, як капітан Джон! Мері, люба Мері, капітан Джон не втратив надії знайти батька. Вір у його відданість, як вірю в неї я! Джон обіцяв зробити з мене видатного моряка, а поки ми разом шукатимемо батька. Скажи лишень, сестро, що ти згодна. Те, що батько зробив для нас, ми, а особливо я, повинні зробити для нього.

Тільки одну мету я маю в житті: шукати, безустанно шукати того, хто ніколи не полишив би нас. Мері, люба, який же він добрий був, наш таточко!

– Шляхетний і великодушний! – додала Мері. – А знаєш, Роберте, наша батьківщина ним уже пишалась, а якби доля не урвала б його діяльності, то він посів би місце серед видатних людей нашої країни.

– Я певен цього! – вигукнув Роберт.

Мері Грант притисла брата до грудей, і хлопчик відчув на своєму лобі сльози.

– Мері! Мері! – скрикнув він. – Нехай друзі наші мовчать, та я досі не втратив і ніколи не втрачу надії. Така людина, як наш тато, не може загинути, не здійснивши своєї мети!

Мері Грант не мала сил відповідати – її душили сльози. Дівчину дуже схвилювали слова про нові пошуки Гаррі Гранта і про безмежну відданість молодого капітана.

– То містер Джон ще не втратив надії? – запитала вона.

– Ні, він і досі сподівається, – відповів Роберт. – Це брат, який нас ніколи не полишить. А й справді, сестро, я стану моряком і ми разом шукатимемо батька. Ти згодна?

– Так, я згодна! Та нам доведеться розлучитися… – прошепотіла дівчина.

– Ти не залишишся самотою, Мері. Я знаю! Мій друг Джон сказав мені це. Місіс Гленарван не дозволить тобі піти. Ти жінка, сестра, й ти можеш і повинна залишитися. Відмовитися – означає бути невдячною. Та чоловік – тато неодноразово мені це повторював – сам коваль своєї долі.

– А що ж станеться з нашим милим будинком у Данді? Адже з ним пов’язано так багато спогадів!

– Ми збережемо його, сестричко! Наш друг Джон і лорд Гленарван усе як слід обдумали. Ти житимеш у замку Малькольм у лорда й леді Гленарван, як їхня донька. Це він сам сказав своєму другові Джону, а той розповів мені. У них ти почуватимешся, як у себе вдома, там ти зможеш поговорити про батька. А одного чудового дня ми привеземо тобі його! То буде найщасливіший день! – вигукнув Роберт, сяючи від захвату.

– Брате мій, мій хлопчику, яким би був щасливий татко, коли б почув тебе, – промовила Мері. – Ти так схожий на нього, на нашого любого таточка. Коли ти виростеш, то неодмінно будеш викапаний батько!

– О Мері!.. – зашарівся від благородної синівської гордості хлопчик.

– Але чим ми віддячимо лордові й леді Гленарван? – запитала Мері.

– О, це дуже просто! – промовив із юнацьким запалом Роберт. – Ми любитимемо їх і шануватимемо, говоритимемо їм про це, міцно цілуватимемо, а як треба, віддамо за них життя!

– Краще вже жити для них! – вигукнула дівчина, цілуючи брата. – Їм це до душі, й мені також.

Діти капітана Гранта стояли й мовчки дивились одне на одного, оповиті нічною імлою. Та в їхніх думках розмова тривала. Вони ставили одне одному питання, відповідали на них.

Море стиха гойдало яхту на своїх хвилях, і під гвинтом світилась у пітьмі нуртуюча вода. Раптом сталося щось дивне, незбагненне. Брат і сестра водночас почули, немов із лона цих хвиль, то чорних, то блискучих, почувся якийсь голос. Його глибокий і тужний звук проникнув у їхні