Читати книгу - "Quo vadis"

– Розігнати цих гультяїв! Хутчіше!

Та раптом, помітивши Вініція, сховав голову й підніс поспіхом до очей сувій папірусу.

Вініцій же провів рукою по чолу, гадаючи, що спить.

У ношах сидів Хілон.

Тим часом скороходи розчистили дорогу, і єгиптяни мали вирушити далі, коли раптом молодий трибун, який умить зрозумів багато чого, що для нього раніше було незрозумілим, – підійшов до нош.

– Вітаю тебе, Хілоне! – сказав він.

– Юначе, – з гідністю та погордою відповів грек, силкуючись своєму лицю надати спокійного виразу, якого в душі не мав, – вітаю тебе, але не затримуй мене, позаяк поспішаю до мого друга, шляхетного Тигелліна.

А Вініцій, ухопившись за перекладину нош, нахилився до нього і, дивлячись просто в вічі, запитав притишеним голосом:

– Це ти видав Лігію?..

– Колусе Мемнона! – злякано вигукнув Хілон.

Але в очах Вініція не було погрози, тож страх старого грека минув швидко. Подумав, що він перебуває під захистом Тигелліна й самого імператора, тобто владик, перед якими тремтіло все, і що оточують його міцні раби, а Вініцій стоїть перед ним беззбройний, з виснаженим обличчям, згорблений од страждань.

Ця думка повернула йому зухвалість. Утупив у Вініція свої очі з почервонілими повіками й у відповідь прошепотів:

– А ти, коли я помирав з голоду, наказав мене сікти.

Хвилину обидва мовчали, потім почувся глухий голос Вініція:

– Я скривдив тебе, Хілоне!

Тоді грек підвів голову і, клацнувши пальцями, що в Римі було ознакою зневаги та презирства, відповів так голосно, щоб усі могли його чути:

– Якщо маєш до мене прохання, приятелю, прийди в мій дім на Есквіліні в ранковий час, коли після ванни я приймаю гостей і клієнтів.

І махнув рукою, і за тим знаком єгиптяни підняли ноші, а раби в жовтих туніках, махаючи тростинами, знову закричали:

– Місце для нош шляхетного Хілона Хілоніда! Місце! Місце!..

Розділ LV

Лігія в довгому, поспіхом писаному листі прощалася назавжди з Вініцієм. Їй було відомо, що до в'язниці вже заборонено приходити і що вона зможе побачити Вініція тільки з арени. Тому просила його, щоб довідався, коли настане їхня черга, і щоб був на іграх, бо хотіла ще раз побачити його за життя. В її листі страху не відчувалося. Писала, що і вона, й інші жадають арени, на якій знайдуть визволення із в'язниці. Сподіваючись приїзду Помпонії та Авла, благала, щоб і вони прийшли. У кожнім її слові видно було піднесення й відречення від життя, в якому перебували всі в'язні, а також непохитна віра, що обіцяне мусить здійснитися після смерті. «Чи Христос (писала) тепер, чи по смерті мене визволить, він тобі обіцяв мене вустами апостола, тож я твоя». І заклинала його, щоб не жалів її й не піддавався горю. Смерть для неї не була розірванням обітниць. Із довірливістю дитяти запевняла Вініція, що відразу після мук на арені вона розповість Христу, що в Римі залишивсь її наречений, Марк, який усім серцем тужить за нею. І гадала, що, може, Христос дозволить на хвилину повернутись її душі до нього, щоб йому розповісти, що жива, що мук не пам'ятає і що щаслива. Весь її лист був сповнений щастя та сподівання. Було в ньому тільки одне прохання, пов'язане з земними справами: аби Вініцій забрав із споліарію[358] її тіло й поховав її як свою дружину в склепі, в якому сам колись має спочити.

Він читав того листа з розтерзаною душею, та водночас здалося йому неможливим, аби Лігія загинула від іклів диких звірів і Христос не зглянувся над нею. Все-таки в цьому саме було сподівання, й він вірив. Повернувшись додому, написав у відповідь, що приходитиме щодня під мури Тулліануму чекати, що Христос зруйнує їх і віддасть йому її. Наказав їй вірити, що Христос може йому її віддати навіть із цирку, що великий апостол благає його про це і що мить визволення близько. Центуріон-християнин мав однести їй цього листа вранці.

Але коли Вініцій підійшов наступного дня до в'язниці, сотник, покинувши шеренгу, наблизився до нього першим і сказав:

– Послухай мене, пане. Христос, який тебе випробував, нині виявив тобі свою милість. Цієї ночі приходили вільновідпущеники імператора і префекта, щоб вибрати для них дівчат-християнок на знеславлення; запитали про твою кохану, але Господь наш послав на неї гарячку, від якої помирають в'язні Тулліануму, і її лишили. Вчора ввечері вона була вже непритомна і нехай буде благословенне ім'я Спасителя, бо ця хвороба, що вберегла її від ганьби, може її вберегти й од смерті.

Вініцій ухопився за наплічник сотника, щоб не впасти, той же мовив далі:

– Дякуй милосердю Господа. Ліна схопили й поволокли на муки, але, бачачи, що він конає, віддали його. Може, й тобі віддадуть її тепер, а Христос поверне їй здоров'я.

Молодий трибун хвилину постояв іще з похнюпленою головою, потім підвів її й тихо мовив:

– Саме так, сотнику. Христос, який урятував її від ганьби, врятує й од смерті.

І, досидівши під муром в'язниці до вечора, повернувся додому, щоб послати своїх людей за Ліном з наказом перенести його на одну зі своїх приміських вілл.

Одначе Петроній, довідавшись про все, вирішив діяти далі. В Августи вже був одного разу, тепер же пішов до неї знову. Застав її біля ложа малого Руфія. Дитя з розбитою головою марило в гарячці, мати ж, намагаючись урятувати його, з розпачем і страхом у серці думала, що коли і врятує його, то, може, тільки для того, аби невдовзі загинуло страшнішою смертю.

Пригнічена своїм горем, не хотіла навіть слухати про Вініція та Лігію, та Петроній настрахав її.

– Ти образила, – сказав їй, – нове незнане божество. Ти, Августо, вшановуєш гебрайського Єгову, та християни стверджують, що Христос є його сином, отож подумай, чи не накликала ти гнів його батька. Хто знає, чи те, що скоїлося, не є їхньою помстою і чи життя Руфія не залежить од того, як ти поведешся.

– Чого ти від мене хочеш? – запитала з перестрахом Поппея.

– Умилосердь розгніване божество.

– Як?

– Лігія хвора. Вплинь на імператора або на Тигелліна, щоб її віддали Вініцію.

А вона запитала з відчаєм:

– Ти думаєш, я зможу?

– То можеш зробити інше. Якщо Лігія видужає, мусить іти на страту. Йди до храму Вести й попроси, щоб virgo magna[359] опинилася буцім випадково біля Тулліануму в той час, коли поведуть в'язнів на страту, і звеліла звільнити дівчину. Старша весталка не відмовить тобі в цьому.

– А