Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1917"

Навіть більше, збори полку ухвалили кілька резолюцій, в яких засудили політику Центральної Ради, зокрема у її відносинах з Радянською Росією[986].

Українська преса в той час намагалася психологічно, ідейно підтримати процес українізації війська, із захопленням повідомляла мало не щодня про повернення в Україну військових частин, вітала українських солдатів, уміщувала безліч резолюцій про підтримку вояками Центральної Ради, її політики. Та невідповідність пропагандистських зусиль та їхніх наслідків чимраз більше впадала в очі будь-якому об'єктивному політикові.

Вимоги щодо українізації Чорноморського флоту (його матроський склад був майже на 80 % українським, а командний, за деякими винятками, російським) до якихось серйозних наслідків також не привели. Щонайбільше на окремих суднах було піднято синьо-жовті прапори[987].

Були, звичайно, й спроби зламати негативні тенденції, відновити дисципліну, паралізувати деморалізаційний вплив антивоєнних агітаторів на військові формування. Однією з таких спроб стала ініціатива начальника Київської військової округи полковника В. Павленка щодо створення не українізованих, а власне українських частин та надання їм привілейованого становища, з присвоєнням статусу «сердюцьких». (За часів Гетьманщини сердюки, на зразок гвардії, були елітарними частинами української армії. Вони уславили себе обороною Ставища за часів Б. Хмельницького і Батурина за І. Мазепи. Останнє стало причиною того, що Петро І викреслив термін «сердюки» з реєстрів своєї армії і до нього більше не поверталися). З полків, що перебували в Києві, були створені дві сердюцькі дивізії. До 1-ї ввели Богданівський, Полуботківський, Дорошенківський і Георгіївський ім. Богуна полки, при цій же дивізії розпочалось формування «гарматної Михайла Грушевського» бригади, саперної сотні та кінного полку. Командиром дивізії був призначений полковник Ю. Капкан. Командиром 2-ї дивізії став генерал О. Греков[988]. За деякими даними, сердюцькі дивізії налічували 12 тис. вояків[989]. Організація сердюцьких полків дістала ідейну підтримку деяких органів преси. Так, «Робітнича газета», крім офіційної інформації, вмістила низку спеціальних статей, серед яких великі публікації М. Галагана «Сердюки», «Сердюцька дивізія і народна українська армія» тощо[990].

Але спроби створити дещо подібне до національної гвардії успіху не мали. Як наслідок — В. Павленко був змушений залишити посаду, а сердюцькі полки зрівняли за статусом зі звичайними.

І все ж у порівнянні з потенціалом, на який спирались більшовики, прибічники радянської влади, на кінець листопада — початок грудня 1917 р. на боці Центральної Ради зберігалася загальна перевага як у військових силах в Україні в цілому, так і в конкретних місцях. У політичному центрі краю, в Києві, війська Центральної Ради щонайменше вдвічі переважали озброєні загони (червоногвардійців і солдатів), що підтримували більшовиків, раду робітничих депутатів, ВРК, який продовжував функціонувати. Українізовані частини (близько 16 тис. чоловік) вирішили на користь Центральної Ради суперечку між нею та більшовиками, роззброївши на початку грудня червоногвардійців та їхніх союзників-солдатів і виславши їх за межі України. В операції брали участь 1-ша Сердюцька дивізія (Богданівський, Полуботківський, Дорошенківський та Георгіївський полки), Курінь ім. Т. Шевченка, Курінь смерті, 1-й кінний козацький Вільної України полк і 414-й піший полк[991].

Центральна Рада пояснила ці свої дії (роззброєння більшовизованих частин та репресії проти інших співчуваючих більшовикам організацій) планами перевороту, який нібито хотіли здійснити київські більшовики, очолювані Військово-революційним комітетом. Цей аргумент був перенесений і на сторінки дослідницької літератури.

Насправді події розвивалися дещо інакше. Наприкінці листопада лідери Центральної Ради добре зрозуміли, що скликання Всеукраїнського з'їзду рад у Києві 4 грудня за планом його Оргкомітету, де провідну роль відігравали більшовики та ліві есери, не принесе Раді нічого доброго. Водночас вони добре знали, що ініціатори з'їзду, захоплені планами мирного усунення Центральної Ради від влади, не тільки не подбали про збройний захист з'їзду, а й на засіданні Київського комітету РСДРП(б) відхилили пропозицію керівництва обласного комітету про виклик до Києва вірних більшовикам частин 2-го гвардійського корпусу[992]. Відчуваючи перевагу в силі, гайдамаки 28 листопада стали на шлях ліквідації червоногвардійських підрозділів, заарештували виборних командирів військових частин[993]. Одночасно Рада почала підтягувати свої війська до Києва — місця скликання майбутнього з'їзду рад. І лише в цей момент більшовики зрозуміли необхідність змінити тактику.

Пізно ввечері 29 листопада на розширеному засіданні комітету РСДРП(б) голова ВРК Л. Пятаков запропонував наступного дня о 6 год. 30 хв. поставити Раді ультиматум: негайно припинити ворожі дії проти рад і ВРК і передати саме їм владу в місті; Рада зобов'язується терміново роззброїти ворожі радам війська та вивести з міста частини, які щойно прибули, залишивши лише невелику кількість для караульної служби; Центральна Рада залишається крайовою владою тимчасово, до Всеукраїнського з'їзду рад. У разі відкинення Центральною Радою ультиматуму ВРК о 7 год. планувалось розпочати збройний виступ проти неї. Це рішення пройшло більшістю всього в 1–2 голоси («за» — Є. Бош, О. Горбачов та ін., «проти» — Я. Гамарник, О. Горвіц, Д. Іткінд, М. Майоров, І. Крейсберг)[994].

Однак Рада випередила більшовиків. До ранку вона роззброїла практично всі великі частини революційних військ і червоногвардійські загони та вислала їх залізницею за межі України. Були заарештовані Л. Пятаков, О. Горбачов та інші більшовики[995].

Превентивний удар досяг мети. Прибічники більшовиків, ухваливши на засіданнях різних організацій, зборах, мітингах резолюції протесту, спромоглися провести 1 грудня лише одноденний загальний політичний страйк[996]. Центральна Рада тим часом намагалася закріпити досягнутий успіх. У перші дні грудня за її наказом гайдамаки почали розганяти ради робітничих і солдатських депутатів, заарештовувати більшовиків. Спроби роззброєння червоногвардійців мали місце в Катеринославі, Луганську, Маріуполі, Миколаєві та інших містах. Вживались заходи з українізації Харківського гарнізону. В Одесі в збройній сутичці військ, вірних Центральній Раді, з Червоною гвардією загинув керівник останньої М. Кангун. В Полтаві, Конотопі, Ананьєві розпустили ради, в Бердичів, Вінницю, Здолбунів, Коростень, Козятин було введено вірні Раді війська[997]. Було роззброєно ряд залог прифронтової смуги, захоплені штаби армій Південно-Західного і Румунського фронтів, розігнані Військово-революційні комітети, інші організації. Звертає на себе увагу синхронність, скоординованість дій Центральної Ради, вірних їй збройних частин у різних місцях.

Події рубежа листопада — грудня 1917 р. довели військову перевагу Центральної Ради над її головними суперниками. Водночас вони висвітлили й наявні проблеми. Так, вояки полків, що брали участь у роззброєнні пробільшовицьки настроєних частин, виявляли не тільки антибільшовицькі, а й зовсім протилежні настрої. З'явилися їхні симптоматичні заяви, зокрема в Київській раді робітничих депутатів, що солдати повинні захищати своїх побратимів — трудящих, а не Центральну Раду[998].

Загалом же процеси українізації армії, проблеми, що при цьому виникали, тенденції якісних змін в армії, швидкоплинна