Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 2"

І немов у відповідь на його зойк, пролунав інший, жіночий крик. Привид швидко повернув своє бліде обличчя в той бік — двоє людей стояли в десяти кроках і дивились на цю жахливу сцену. Побачивши, що примара дивиться на них, ці двоє спочатку застигли на місці, а потім, щось зміркувавши, з диким лементом кинулися навтьоки.

Це були Кшися та гайдук Андрій. Кшися, стурбована довгою відсутністю свого пана, пішла його шукати, прихопивши із собою для захисту Андрія. Обидва вони добре бачили всю цю сцену й чули, як їхній пан прокричав: «Пощади, Орисю!» Мало того, на їхній крик привид озирнувся, і вони впізнали покійну панночку. Тому привид утоплениці налякав їх не менше, ніж пана Матвія, і обоє челядників нажахано почали тікати до маєтку, боягузливо кинувши свого пана на розтерзання примарі.

Прибігши до будинку, обидва кинулися до купки челядників, які почули крики й вибігли у двір. Кшися була такою наляканою, так тремтіла, що ніяк не могла почати говорити, а тільки показувала тремтячою рукою в бік ставка й істерично ридала. Не менше за неї тремтів завжди такий хоробрий і відважний Андрій. Однак він усе-таки знайшов у собі сили говорити, побачивши стривоженого Михайлика.

— Пане, вона! Вона відкопалася! Там була! Вона! Ми бачили її! Вона встала з могили! Це була вона! Господи, помилуй нас! — клацаючи зубами, плутаючись у словах, репетував гайдук.

— Андрію! Де батько? Заспокойся й розкажи все до ладу, — зажадав Михайлик, який так нічого й не зрозумів.

— Кшися покликала мене із собою, тому що пан довго не повертався, — клацаючи зубами почав розповідати Андрій. — Ми пішли за ним. Ідемо, бачимо — немає його в садку. Ідемо далі, до ставка, і бачимо, що він метається на березі, кричить, а вона стоїть, а потім підходить до нього і світиться вся!

— Та хто вона? — не витримав Михайлик.

— Панночка! — нарешті схлипнула Кшися.

— Та ви що, здуріли обоє? — вигукнув Михайлик. — Ви що верзете?

— Пане, Богом присягаюся! — заволав Андрій. — Я сам бачив покійну панночку. Вона стояла вся чорна й одночасно світилася. А пан кричав і просив його пощадити! Він її на ім’я кликав, просив не вбивати! А вона... Господи, як же це страшно! Покійна панночка перетворилася на упиря! Вона піднялася з могили! І тепер убиватиме! Господи, урятуй нас! — очманілий зі страху головоріз почав хреститися й шепотіти молитви.

Налякані челядники загули, мов розтривожений вулик, зі страхом почали хреститися й хапатися за натільні хрести. Михайлик задумався, а потім рішуче наказав: «Беріть факели, і всі за мною!»

Челядь була неймовірно наляканою, однак люди, переважно чоловіки, очолювані Михайликом, попрямували до ставка. Анд­рій ледь не на коліна падав, просячи дозволити йому не ходити туди. Але Михайлик так на нього подивився, що гайдук, тремтячи, пішов разом з усіма й уперше в житті ховався за чужі спини.

Сумне видовище відкрилося їхнім поглядам — Матвій Клесінський лежав на спині, руки його були скорчені, очі ледь не повилазили з очниць, а обличчя було перекошене із жаху так, що багато челядників самі на смерть перелякалися й хотіли бігти геть, якби грізний оклик Михайлика не втримав їх на місці. Хлопець підійшов до тіла батька — не треба було мати великого розуму, щоби здогадатися, що Матвій мертвий. Він помер від неймовірного страху. Син подивився на батька й перехрестився.

— Заберіть звідси тіло, — скомандував Михайлик.

Підліток, якому ледь минуло шістнадцять, ніяк не міг повірити, що це все відбувається з ним насправді, що це дійсно так — батько мертвий. Так, батько ніколи не любив його, але однаково це був його батько. Це була єдина рідна людина, яка зосталася в Михайлика на цьому світі. А тепер він залишився зовсім один. Один! Слабкий і безпорадний! Нещодавно проявлені рішучість та мужність полишили хлопця, а на очі навернулися сльози. Але плакати було не можна. Не тут і не зараз.

Перелякана челядь із превеликим жахом потягла тіло свого пана до будинку. У лісі ухнув сич, і налякані люди, упустивши тіло Клесінського, кинулися врозтіч. Потім, трясучись і стукаючи зубами, вони все ж повернулися, підняли небіжчика й потягли далі, озираючись і лякаючись власних тіней, що відкидалися від світла смолоскипів.

Михайлик залишився сам, обвів очима спорожнілий берег ставка й темну стіну лісу — що могло тут статися? Він не відчував страху. Підліток був далеко не забобонний і зрозумів, що щось або хтось налякав батька до смерті. Але хто це міг бути? Навряд чи це було тіло нещасної Орисі. Він не вірив у таку нісенітницю, що небіжчик міг ожити й вибратися з могили. А якщо це правда? «Ні! Маячня! Не може такого бути! Але чого, точніше, кого тоді так злякався батько? Господи, упокой його грішну душу! І кого тоді бачили Кшися з Андрієм? Хоча їм зо страху могло здатися що завгодно!» — подумав Михайлик. Потім він ще раз окинув поглядом таємничий ліс, спорожнілий берег, зітхнув і пішов слідом за тілом батька, низько опустивши голову.

Пана Матвія Клесінського поховали через три дні на місцевому цвинтарі, поряд із його покійним батьком. Жалюгідні були його похорони — не було ані рідні, ані старших синів, щоб оплакати батька. Та й мало хто із селян шкодував за своїм суворим паном. Та і який він їм тепер пан? Немає в Україні ні пана, ні ляха, ні жида, ні проклятої унії! Хіба що Михайлик у печалі стояв над труною, але він був покійному Клесінському сином, його можна зрозуміти.

Отець Сергій виконував установлений ритуал, але, дивлячись на широко розкриті від жаху очі небіжчика, які так і не змогли закрити, не відчував ані скорботи, ані жалості. Священик знав, який страшний злочин на совісті цієї людини, тому вважав таку смерть справедливою відплатою, і байдуже виконував свій обов’язок.