Читати книгу - "Очікування шторму"

— Діти Пушкіна не стали поетами. А Льва Толстого — письменниками. Я не знаю, може, в якихось сферах… Скажімо, потомствений рибалка, потомствений моряк, потомствений хлібороб… Можливо, тут, де якісь чисто механічні, практичні навики мають превалююче значення… Можливо, тут успадкування професії має позитивну роль. Але в мистецтві це призводить до народження бездарності.

— Вашим судженням не вистачає послідовності й справедливості…

— Ви знаєте, що Монтеск'є говорив про справедливість? Справедливість — це співвідношення між речами: воно завжди одне й те ж, яка б істота його не розглядала. Щоправда, люди не завжди вхоплюють його, більше того: нерідко вони, бачачи це співвідношення, ухиляються від нього. Найкраще вони бачать власну користь. Справедливість підвищує свій голос, але він заглушується шумом пристрастей. Люди можуть здійснювати несправедливості, тому що вони мають з цього користь і тому що своє власне благополуччя ставлять вище за благополуччя інших… Даремно ніхто не робить зла…

— Я зрозумів. Спираючись на вчення Монтеск'є, а конкретно на поняття про несправедливість, ви власне благополуччя ставите вище за благополуччя інших.

— Не розумію ваших жартів, товаришу полковник! — Роксан схопився зі стільця, на обличчі обурення.

— Сідайте, Михайле Георгійовичу. Не хвилюйтеся. Це особлива розмова, і я приїхав з Поті не для того, щоб вести її з вами. Сьогодні мене цікавить лише Сизов. Розкажіть усе, що ви про нього знаєте. Сідайте, сідайте!

Не посміхався тепер Роксан. Сидів зосереджений. Розумними очима дивився на Каїрова. Лише іноді морщив чоло, наче щось пригадував.

— Сизов… — Роксан відкашлявся. — Це була складна людина. Суперечлива. Й потайна. Наслідки контузії, очевидно, — його труснуло під Ростовом — давалися взнаки в найдивніший спосіб. Він іноді виявляв вражаючу наївність і навіть жахливу необізнаність, скажімо, про довоєнне життя в країні.

— Яка ваша офіційна посада?

— Заступник начальника гарнізонного воєнфлотторгу.

— Сизов був піхотний офіцер. За яких обставин ви познайомились і зблизилися?

— Усе просто… Ми чоловіки. Я буду відвертий. Мені вже тоді подобалася Тетяна Дорофєєва. У вільні хвилини — а в нас, постачальників, вони випадають, на жаль, рідко — я забігав до неї бібліотеку. Між нами існували дуже дружні стосунки. Словом, це був типовий приклад нерозділеного кохання. Тетяна — людина обмежена, але по-жіночому хитра. Вона не відштовхувала мене. І, приймаючи подарунки, давала тільки туманні обіцянки. Сизов теж став приходити в бібліотеку. Коли вона здала кімнату, я зрозумів, що в мене є удачливий суперник.

Роксан дістав з кишені зім'яту пачку «Біломору».

— Дозвольте закурити?

— Звичайно.

— А ви? Куріть, — запропонував Роксан.

— Кинув. Другий день не курю.

— Зичу удачі… — Роксан чиркнув запальничкою. — Вийшов горезвісний «любовний трикутник». З тією хіба що різницею, що суперники виявилися друзями. Сизов так зміг усе повернути! І я відчув свою необхідність для цієї приємної, як мені здавалося, щасливої пари. Послуги, які я їм надавав, викликали в них почуття вдячності…

— Сизов знав, що ви через посередність Дорофєєвої торгуєте продуктами?

Прямо-таки підстрибнув Роксан:

— Цього не було, товаришу полковник! Така вже нещасна доля постачальників! На нас усіх собак вішають!

— Михайле Георгійовичу! Це по-дитячому. Питання серйозне. Я сформулюю його так: чи не пробував Сизов шантажувати вас?

— Навіщо? — здивувався Роксан.

— Отже, ні… — Каїров ухилився від роз'яснень. Сказав: — Як я вважаю, обіймаючи таку посаду, ви повинні мати в своєму підпорядкуванні транспортні засоби.

— У мене персональна емка. Й чотирнадцять вантажних машин.

— Багато живете.

— Ні, товаришу полковник. Вантажних машин мало. Завжди в роз'їздах.

Дим од цигарки плив по кімнаті. Каїров підвівся і відкрив кватирку. Він не повернувся до столу, а залишився стояти біля стіни, обіпершись на пофарбовану в салатовий колір панель.

— Згадайте, Михайле Георгійовичу, ви не їздили з Сизовим у Перевальне?

Ні, Роксан не змінився на обличчі, не почервонів, не зблід. Спокійно, навіть дещо байдуже відповів:

— Їздили.

— Часто?

— Раз. Сизов просив підвезти його. Ми скористалися моєю емкою.

— Що йому треба було в Перевальному?

— Госпіталь. Якісь службові справи.

— А точніше?

— Не цікавився. Я чекав його в машині. На все пішло не більше десяти хвилин.

— Спасибі. Й ще одне запитання. Коли й де ви бачили Сизова востаннє?

— Удень чотирнадцятого березня. Він подзвонив мені й просив дістати пляшку горілки. Ми зустрілись у місті, біля критого базару. Пройшли на склад. Комірник дав йому пляшку. Й Сизов пішов. А я залишився з комірником. Треба було уточнити накладні.

— Він не сказав, для чого горілка? Куди він збирається?

— Ні.

— А що ви робили ввечері чотирнадцятого?

— О восьмій годині я на машині приїхав додому. Відпустив шофера. Хазяйка нагодувала мене. І я ліг спати.

— Сподіваюся, ваша хазяйка також молода й чарівна?

— Ні-ні… Стара. За шістдесят років. Чудово готує. Я приношу продукти. І харчуюсь удома. В мене застаріла виразка.

— Я обіцяв задати вам тільки одне запитання. Та все одно вже не дотримав слова. Ви трохи говорили про Тетяну Дорофєєву. Дайте їй характеристику.

— Мені це важко зробити. Хіба що в двох словах. Вродлива, без забобонів. Не дуже розумна.

— Інтереси, запити, кругозір?

— На все це можна відповісти одним словом — мізерні.

— Тепер таке абстрактне запитання. Цілком умовне. Припустімо, якби ви — повторюю: припустімо! — виявилися німецьким розвідником, чи змогли б ви її завербувати?

— Я не зміг зробити з неї коханку.