Читати книгу - "Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля, Джон Рональд Руел Толкін"

відчитував там, спонукало його радше до жалю, ніж до зневаги. Цей юнак був лагідним у поводженні, тягнувся до знань і до музики, й через те на ту пору багато хто вважав, що хоробрістю він поступається Боромирові. Насправді ж брати різнилися хіба тим, що молодший не любив безпідставно зайвий раз ризикувати заради слави. Фарамир радо вітав Ґандальфа, коли тому випадало іноді бувати в Місті, а ще якомога старанніше вчився в нього мудрості: цим, як і багато чим іншим, він накликав на себе батькову неласку.

Попри те, брати щиро любили один одного, і так повелося ще з дитинства, коли Боромир був помічником і захисником Фарамира. Відтоді між ними не постало ні заздрості, ні суперництва — ні через батькову прихильність, ані через людську похвалу. Фарамирові здавалося, що жоден ґондорець не зрівняється з Боромиром, спадкоємцем Денетора, Капітаном Білої Вежі, й Боромир думав так само. Та випробування довели цілком інше. Але ж про те, що трапилося з ними трьома під час Війни за Перстень, чимало сказано деінде. Опісля Війни дні Правління Намісників добігли кінця, адже повернувся спадкоємець Ісільдура й Анаріона, династію королів було відновлено і стяг із Білим Деревом знову замайорів над Вежею Ектеліона».

v

Тут наведено частину сказання про Араґорна й Арвен

«Арадор був прадідом Короля. Син його, Араторн, палко прагнув одружитися з Ґільрен Прекрасною, донькою Діргела, який сам був Аранартовим нащадком. Діргел виступив проти цього шлюбу, бо Ґільрен була ще юною та не досягла того віку, коли жінки дунедайнів зазвичай виходили заміж.

— Авжеж, — сказав він, — Араторн — чоловік суворий та зрілий і стане на чолі своїх людей раніше, ніж вони того сподіваються; проте, незважаючи на це, серце моє віщує, що житиме він недовго.

Однак Іворвен, його дружина, котра також була провидицею, відповіла:

— Тоді слід поквапитися! Дні темнішають перед бурею, величні події грядуть. Якщо ці двоє поберуться зараз, то для нашого народу, можливо, народиться надія, а якщо ні — то їй не судилося збутися, доки триватиме ця епоха.

І сталося так, що, коли Араторн і Ґільрен прожили у шлюбі тільки один рік, Арадора викрали гірські тролі з Холодногорів, що на північ од Рівендолу, й убили: тож Аратор став Проводирем Дунедайнів. Наступного року Ґільрен народила йому сина, і нарекли вони його Араґорном. Але Араґорнові виповнилося щойно два роки, коли Араторн разом із Ельрондовими синами виїхав на битву супроти орків і загинув од орківської стріли, яка поцілила йому в око: так збулося віщування, бо він і справді прожив недовго як на вік дунедайнів, адже мав тільки шістдесят літ.

Потім Араґорна, який був тепер Ісільдуровим Спадкоємцем, а також його матір забрали в дім Ельронда, й Ельронд замінив хлопчикові батька і полюбив його, наче рідного сина. От лише називали малого Естель, що означає „надія“, а справжні його ім’я та родовід тримали в таємниці — за Ельрондовим наказом: бо Мудрі вже тоді знали, що Ворог розшукує Ісільдурового Спадкоємця, якщо той іще топче ряст на землі.

Коли Естелеві виповнилося двадцять, одного разу він повернувся до Рівендолу після славетних діянь у товаристві Ельрондових синів, і Ельронд подивився на нього і звеселився, бо побачив, що юнак гарний і шляхетний і що змужніє він рано, хоча тілом та духом іще зростатиме і зростатиме. Відтак того дня Ельронд назвав його справжнім ім’ям, і розповів йому, хто він є та чий син, і показав йому родинні реліквії його дому.

— Ось перстень Барагіра, — сказав він, — давній знак наших родинних зв’язків; ось також уламки Нарсіла. Ним ти ще можеш здійснити чимало славетних діянь, я-бо передрікаю, що тривалість життя твого буде більшою за відміряну людям, якщо з тобою не трапиться лиха та якщо ти здолаєш випробування. Тільки випробовування те буде важке і довге. Скіпетр Аннумінаса залишиться у мене, бо тобі ще потрібно його заслужити.

Наступного дня о порі заходу сонця Араґорн сам-один походжав лісом, і серце його піднеслось, і він співав, бо його переповнювала надія, а світ здавався йому прекрасним. Аж раптом, співаючи, юнак помітив діву, котра ступала зеленим моріжком поміж білих стовбурів беріз; і спинився, вражений, гадаючи, що він забрів у сон чи, може, отримав дар ельфійських менестрелів, котрі вміли влаштувати так, аби те, про що вони співали, поставло перед очима слухачів.

Бо співав Араґорн ту частину „Балади про Лутієн“, у якій розповідається про зустріч Лутієн і Берена в лісі Нельдорет. І — о диво! — ось Лутієн ішла перед його очима в Рівендолі, вбрана у срібно-блакитний плащ, прекрасна, мов сутінки в Ельфійському Домі: волосся її розкуйовдив раптовий вітер, а чоло прикрашали коштовності, які сяяли, неначе зорі.

Якусь мить Араґорн мовчки придивлявся до неї, а потому, злякавшись, що вона промине його й він уже ніколи її не побачить, окликнув діву, гукнувши: „Тінувіель! Тінувіель!“ — як і Берен колись у Прадавні Часи.

Тоді вона обернулася, й усміхнулась, і сказала:

— Хто ти? І чому кличеш мене цим ім’ям?

І він відповів:

— Бо я вважаю, що ти справді Лутієн Тінувіель, про яку я співав. Але якщо ти не вона, то дуже на неї подібна.

— Так багато хто каже, — поважно відповіла діва. — Проте це її ім’я, а не моє. Утім, можливо, судьба моя та її судьба не такі вже й різні. Але хто ж ти?

— Естелем називали мене, — відказав він, — але насправді я Араґорн, Араторнів син, Ісільдурів Спадкоємець, Володар Дунедайнів, — і, кажучи це, юнак відчув, що високий його рід, належністю до якого так пишалося його серце, мало важив і не означав нічого порівняно з її гідністю і привабою.

Та діва всміхнулася весело і сказала:

— Тоді ми доводимось одне одному далекою родиною. Адже я Арвен, Ельрондова донька, а ще мене називають Ундоміель.

— Нерідко буває так, — мовив Араґорн, — що в часи небезпек люди ховають найбільші скарби. І все-таки Ельронд і твої брати здивували мене, бо, хоч я і жив у цім домі з дитинства, про тебе не чув ані слова. Як же це так, що раніше ми не зустрічались? Адже батько не тримав тебе замкненою в королівській скарбниці?

— Ні, — відказала вона і звела погляд на Гори, що височіли на сході. — Тривалий час я мешкала у краю материного роду, в далекому Лотлорієні, й лише нещодавно повернулася, щоби знову навідати