Читати книгу - "Трістрам Шенді"

– їм завдадуть гіршої перекрутки.

Розділ XXXІX

– А тепер до годинника Ліппія! – сказав я з виглядом людини, що позбулася всіх своїх утруднень, – тепер уже ніщо нам не перешкодить оглянути цей годинник, китайську історію і т. д. – Окрім часу, – сказав Франсуа, – тому що скоро одинадцята. – Отже, ми мусимо поспішити, – сказав я, попрямувавши у напрямку до собору.

Не можу, по совісті, сказати, щоб я відчув яке-небудь засмучення, коли один із молодших каноніків сказав мені, вийшовши із західних дверей собору, – що великий годинник Ліппія зовсім розладнався і не ходить уже декілька років. – Тим більше залишиться в мене часу, – подумав я, – на огляд китайської історії, і, крім того, я краще впораюся з описом годинника, що прийшов до занепаду, ніж я міг би це зробити, знайшовши його в квітучому стані. —

– І, не втрачаючи і хвилини, я помчав у колегію єзуїтів.

Проте з моїм наміром кинути погляд на історію Китаю, написану китайськими літерами, справа йшла так само, як з багатьма іншими задумами, що спокушають уяву тільки на відстані; у міру того як я наближався до своєї мети – кров в мені остигала – примха моя поступово втрачала всяку привабливість, аж поки нарешті зробилася мені до такої міри байдужою, що за виконання її я б не дав навіть вишневої кісточки. – По правді кажучи, часу залишалося дуже мало, а серце моє рвалося до гробниці коханців. – Дав би Бог, – сказав я, взявшись за дверний молоток, – аби ключ від бібліотеки було втрачено; вийшло, однак, не гірше.

Тому що в усіх єзуїтів приключилися кольки[366] – та такі, яких не запам’ятають найстаріші лікарі на світі.

Розділ XL

Оскільки місце розташування гробниці коханців мені було відоме з такою точністю, мовби я двадцять років прожив у Ліоні, – а саме, я знав, що вона розташована зараз же праворуч за воротами, що ведуть у передмістя Вез, – то я відіслав Франсуа на бот, не бажаючи, щоб таке благоговійне почуття, що давно переповнювало мене, прорвалось у присутності свідка моєї слабкості. – У нестямі від захвату я рушив у напрямку до заповітного місця. – Коли я угледів ворота, що перегороджували шлях до гробниці, у мене дух захопило від хвилювання. —

– Ніжні, вірні серця! – вигукнув я, звертаючись до Амандуса й Аманди, – довго-довго я зволікав пролити ці сльози над вашою гробницею – йду – йду. —

Коли я прийшов, виявилось, що гробниці, яку я міг би окропити своїми сльозами, вже більше не існує.

Нічого б я не пожалів, аби почути в цю хвилину дядькове Ліллібуллеро!

Розділ XLІ

Не важливо, як і в яких почуттях, – але я мчав щодуху від гробниці коханців – або, вірніше, не від неї (тому що такої гробниці не існувало) – і ледве-ледве встиг на бот; – не відпливли ми й на сотню ярдів, як Рона і Сена з’єднались і весело понесли мене вниз за течією.

Але я вже описав цю подорож по Роні, перш ніж здійснив її. —

– Ось я і в Авіньйоні. – І позаяк тут нічого дивитись, окрім старого будинку, в якому жив герцог Ормондський і ні для чого зупинятися (хіба тільки для коротенького зауваження про це місто), то ви через три хвилини побачите, як я переїжджаю через міст на мулові в товаристві Франсуа, що їде верхи на коні з моєю дорожньою сумкою за сідлом, тоді як хазяїн обох тварин крокує по дорозі перед нами з довгою рушницею на плечі та шпагою під пахвою, з побоювання, як би ми ненароком не втекли разом із його худобиною. Якби ви бачили мої штани, коли я в’їжджав у Авіньйон, – хоча, мені здається, на них цікавіше було поглянути, коли я заносив ногу в стремено, – ви б визнали обережність цілком доречною; у вас духу не вистачило б розсердитися; що стосується мене, то я ні крапельки не був скривджений і навіть вирішив після закінчення подорожі подарувати йому ці штани, що змусили його озброїтися з голови до п’ят.

Перш ніж їхати далі, дайте мені розв’язатися з моїм зауваженням про Авіньйон, яке зводиться до того, що я вважаю несправедливим, коли ви, тому тільки, що у вас випадково звіяло з голови капелюх при вступі вашому в Авіньйон, – вважаєте, що маєте право стверджувати, ніби «Авіньйон більше за всі міста Франції потерпає від сильних вітрів», з цієї причини я не надавав особливого значення прикрій події, поки не розпитав хазяїна готелю, і, лише дізнавшись від нього, що так воно і є, – і почувши, крім того, що авіньйонські вітри ввійшли до приказки в довколишніх місцях, – записав це сам, просто для того, щоб запитати в ученого, яка тому може бути причина. – Наслідок я сам побачив – бо всі тут герцоги, маркізи і графи – навряд чи знайдеться хоч один барон в усьому Авіньйоні – так що майже немає можливості з ними поговорити у вітряний день.

– Послухай, приятелю, – сказав я, – потримай хвилиночку мого мула, – тому що мені потрібно було зняти чобіт, що натирав мені п’яту. – Чоловік, до якого я звернувся, стояв без усякого діла біля дверей готелю, і я, уявивши, що він виконує які-небудь обов’язки по будинку або стайні, сунув йому повід, а сам зайнявся своїм чоботом. – Покінчивши з ним, я обернувся, щоб узяти мула у незнайомця та подякувати йому.

– Але Monsіeur le Marquіs[367] тим часом увійшов до будинку.

Розділ XLІІ

Я міг тепер проїхати верхи на мулові ввесь південь Франції від берегів Рони до берегів Гаронни, не кваплячись – зовсім не кваплячись, – бо залишив Смерть, – ти, Господи, села – (і тільки ти!) – як далеко позаду. – «За багатьма я рухалася по Франції, – сказала вона, – але так відчайдушно гнатися мені ще не доводилося». – Проте вона, як і раніше, за мною йшла, – і я, як і раніше, втікав од неї – але втікав весело – як і раніше, вона мене переслідувала, – але, як мисливець, що зневірився спіймати свою здобич, – кожен крок, на який вона відставала, пом’якшував її суворі риси. – Навіщо ж мені було втікати від неї стрімголов?

Ось чому, незважаючи на все, що мені наговорив посланець поштової контори, я ще раз змінив спосіб пересування і після квапливої та метушливої їзди тішив тепер свою