Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

Вебер іще раз глянув на нього.

– Звідкись же я цю пику знаю, – пробурмотів він. А тоді прочинив двері і скомандував: – Заберіть цих обох в бункер. На два дні. – А тоді знову звернувся до 509 і Бухера. – Не сподівайтеся, що вам вдалося вислизнути, брудні потвори! Я вас іще повішу!

Їх виволокли геть. Від болю 509 замружив очі, а тоді вдихнув свіже повітря. Розплющив очі, а над ним було небо. Блакитне і безмежне. Він обернув голову до Бухера й поглянув на нього. Вони вислизнули. Принаймні цього разу. В це важко було повірити.

7

Коли шарфюрер Бройєр через два дні наказав відчинити двері, вони буквально випали з бункерів. Останні тридцять годин обоє були напівпритомні. У перший день вони ще час до часу перестукувалися, а тоді не могли й цього.

Їх винесли назовні і поклали на танцмайданчику, поруч зі стіною, яка оточувала крематорій. Їх бачили сотні людей, але ніхто не торкався. Ніхто не відніс їх геть. Ніхто ні найменшим жестом не дав зрозуміти, що бачить їх. Наказу щодо них не надходило – тому їх не існувало. Торкнутися їх означало самому опинитися в бункері.

Через дві години в крематорій занесли останні за день трупи.

– А що з цими? – ліниво спитав наглядач-есесівець. – І вони сюди?

– Це двоє з бункера.

– Здохли вже?

– Так виглядає.

Есесівець помітив, що долоня 509 повільно стислася в кулак і знову розтулилася.

– Ще не зовсім, – сказав він.

У нього боліла спина. Минулої ночі в «Летючій миші» до біса нагарцювався з Фріці, аж виснажився. Він заплющив очі. Виграв у Гоффманна. У Гоффманна з Вільмою. Пляшку «Геннессі». Добрий коньяк.

– Спитай у бункері чи в канцелярії, куди їх подіти, – сказав він до одного з трупоносів.

Чолов’яга повернувся, з ним прийшов рудоволосий писар.

– Цих двох випустили з бункера, – повідомив він. – Вони з Малого табору. Їх мали випустити сьогодні ще в обід. Наказ комендатури.

– Тоді забирайте їх звідси. – Есесівець знуджено подивився у свій список. – У мене тридцять вісім вибулих. – Він почав рахувати тіла, що рядами лежали перед входом. – Тридцять вісім, так і є. Давайте, забирайте цих звідси, інакше знову буде плутанина.

– Четверо! Віднесіть цих обох у Малий табір! – крикнув відповідальний за трупи.

Люди взялися до справи.

– Давайте сюди, – шепотів рудоволосий писар. – Скоріше, сюди їх, подалі від мертвих!

– Та вони самі майже мертві, – мовив один з носильників.

– Стули пельку і рухайся!

Вони понесли 509 і Бухера геть від стіни. Писар схилився і прислухався.

– Вони не мертві. Принесіть ноші! Швидко!

Він озирнувся. Боявся, що Вебер прийде, побачить їх і накаже повісити. Дочекався, поки принесуть ноші – грубо збиті докупи дошки, на яких зазвичай переносили трупи.

– Кладіть їх на ноші, рухом!

Площа довкола воріт і крематорію завжди була небезпечним місцем. Там постійно сновигали есесівці, неподалік був і шарфюрер Бройєр. Він не любив випускати з бункера живих. Їх випустили, а отже, наказ Нойбауера було виконано. 509 і Бухер знову стали дичиною. Тепер кожен міг зірвати на них свою злість, не кажучи вже про Вебера, для нього справою честі буде їх порішити, якщо дізнається, що вони й досі живі.

– Що за дурниці! – невдоволено сказав один з носильників. – Зараз ми тягнемо їх у Малий табір, а завтра зранку точно доведеться тягти назад. Вони не проживуть і кількох годин.

– А тобі що до того, ти, ідіоте?! – аж зашипів зі злості рудоволосий писар. – Давайте, вперед! Є серед вас хоч хтось нормальний?

– Є, – обізвався старший чоловік, який саме взявся за ноші з 509. – Що з ними? Щось особливе?

– Це двоє з барака 22. – Писар озирнувся і підійшов ближче до носильника. – Це ті двоє, які два дні тому відмовилися підписати.

– Підписати що?

– Добровільну згоду піти з доктором морських свинок. Інших чотирьох він забрав з собою.

– Що? І їх не повісять?

– Ні. – Писар пройшов іще кілька кроків за ношами. – Їх треба повернути в барак. Такий наказ. Тому давайте швидше, поки ніхто не втрутився.

– Он як, розумію!

Носильник раптом так рішуче пішов уперед, що штовхнув ношами під коліна того, хто йшов попереду.

– Що таке? – спитав той. – Ти що, здурів?

– Ні, не здурів. Давай заберемо цих двох звідси. Пізніше я тобі все скажу.

Писар відстав. Чотири носильники тепер ішли швидко й мовчки, аж поки не проминули адміністративну споруду. Сонце заходило. 509 і Бухер пробули в бункері на півдня довше, ніж було наказано. У цій маленькій варіації Бройєр собі відмовити не міг.

Передній носильник обернувся.

– Ну, в чому річ? Це якісь особливі бонзи?

– Ні. Але це двоє з тих шістьох, яких Вебер у п’ятницю забрав з Малого табору.

– А що ж вони з ними робили? Виглядають, ніби просто сильно побиті.

– Побиті, бо відмовилися йти зі штабним лікарем у лікарню в передмісті, де проводять досліди над людьми, так сказав рудоволосий писар. Той лікар і раніше брав людей.

Перший носильник аж присвиснув.

– Прокляття, і вони ще живі?

– Як бачиш.

Передній похитав головою.

– А тепер їх іще й з бункера повертають назад у Малий табір? Не вішають? Давно я такого не бачив!

Вони наблизилися до перших бараків. Була неділя. Робочі бригади цілий день працювали в місті й нещодавно повернулися. На вулицях було повно в’язнів. Звістка вмить рознеслася табором. Усі знали, для чого забирали тих шістьох. Знали і про те, що 509 з Бухером були в бункері: про це швидко довідалися через канцелярію і так само швидко забули. Живими їх не чекав ніхто. А вони повернулися – і кожен, хто всього не знав, міг бачити, що повернулися вони не тому, що виявились непридатними, – інакше не були б такими побитими.

– Давай, – сказав хтось із натовпу до носильника, який ішов позаду, – я тобі допоможу, вдвох легше.

Він взявся за одну з ручок. Інший підійшов і взявся за ноші спереду. Одразу по тому кожні ноші несли четверо в’язнів. Потреби в цьому не було, 509 і Бухер заледве щось важили, але в’язні хотіли хоч щось для них зробити. Вони несли ноші так, наче ті були скляні, а звістка, що двоє, які відмовилися виконати наказ, повернулися живими, випереджала їх, немов летіла на крилах. Двоє з Малого табору. Двоє з бараків напівживих мусульман. Нечувано.