Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

Левінські стояв перед 13-м бараком задовго до того, як наблизилися ноші.

– Це правда? – вже здалеку спитав він.

– Так. Це ж вони чи ні?

Левінські підійшов і схилився над ношами.

– Думаю так, так, це той, з яким я говорив. А інші четверо мертві?

– У бункері було лише двоє. Писар каже, що інші пішли. А ці ні. Ці відмовилися виконати наказ.

Левінські повільно випростався. Поруч побачив Ґольдштайна.

– Відмовилися виконати наказ. Ти можеш таке уявити?

– Ні. Не про людей з Малого табору.

– Я не про те. Я про те, що їх відпустили.

Ґольдштайн і Левінські дивилися один на одного. До них підійшов Мюнцер.

– Так виглядає, що тисячолітні брати розм’якають, – промовив він.

– Що? – Левінські обернувся. Мюнцер вимовив те, про що думали він і Ґольдштайн. – З чого ти взяв?

– Особисте розпорядження старого, – сказав Мюнцер. – Вебер хотів їх повісити.

– Звідки ти знаєш?

– Рудоволосий писар казав, він сам це чув.

Якусь мить Левінські стояв дуже тихо, а тоді звернувся до маленького сивого чоловіка.

– Сходи до Вернера, – прошепотів він. – Скажи йому. Скажи: той, хто наказував нам не забути, – повернувся.

Чоловік кивнув і рушив уздовж барака. Ноші тим часом несли далі. З дверей виходило дедалі більше в’язнів. Дехто сором’язливо й швидко підходив і дивився на тіла. Рука 509 впала з нош і волочилася по землі, підскочили двоє й обережно поклали її назад.

Левінські й Ґольдштайн проводили ноші поглядом.

– Неймовірна сміливість! Живі трупи, а взяли і відмовилися підписувати! Правда? – спитав Ґольдштайн. – Ніколи не сподівався такого від доходяг.

– Я теж ні. – Левінські досі не відводив погляду від вулиці, якою зникли ноші. – Вони мають жити, – вимовив урешті він. – Не сміють померти. Знаєш, чому?

– Можу уявити. Бо тоді це стане реальністю.

– Так. Якщо здохнуть, про це завтра забудуть. Якщо ні…

«Якщо ні, для табору вони стануть прикладом того, що щось змінилося», – думав Левінські, але цього не вимовив.

– Нам може це придатися, – натомість сказав він. – Саме зараз.

Ґольдштайн кивнув.

Носильники наближалися до Малого табору. В небі несамовито сяяло призахідне сонце. Воно освітлювало правий ряд бараків робітничого табору, лівий ховався у синій тіні. Обличчя у вікнах і дверях затіненого боку були, як завжди, бліді й невиразні, а обличчя протилежного – наче осяяні не вечірнім сонцем, а несподівано врятованим життям. Носильники йшли крізь це світло. Воно падало на перемащені кров’ю і брудом тіла на ношах, і раптом здалося, що це не просто повернення двох побитих в’язнів, а справжня, дарма що жалюгідна, тріумфальна хода. Вони вчинили опір. Вони ще дихали. Їх не перемогли.

Коло них заходився Берґер. Лєбенталь приніс зупу з брукви. Вони попили води й, не приходячи до тями, знову заснули. А коли потрохи почало минати заціпеніння, 509 відчув на своїй руці щось тепле. Легкий, тремкий спогад. Десь далеко-далеко. Тепло. Він розплющив очі.

Його руку лизав вівчур.

– Води, – прошепотів 509.

Берґер мастив пообдирані суглоби йодом. Він підвів погляд, взяв бляшанку з зупою і підніс її 509 до рота.

– Ось, пий це.

509 пив.

– Що з Бухером? – натужно спитав він.

– Лежить поруч з тобою.

509 хотів питати далі.

– Він живий, – сказав Берґер. – Лежи.

Їх довелося винести на перекличку. Обох поклали на землю перед бараком, поруч із хворими, які не могли ходити самі. Вже стемніло, проте ніч була ясною.

Перекличку робив блокфюрер Больте. Він дивився на обличчя 509 і Бухера так, як дивляться на розтоптаних комах.

– Ці двоє мертві, – сказав він. – Чому вони лежать тут, серед хворих?

– Пане шарфюрере, вони не мертві.

– Поки що, – пояснив старший по блоку Гандке.

– Ну, то завтра. Вилетять через димар. Можете закластися на свої голови.

Больте швидко пішов. Мав гроші в кишені й хотів зіграти партію в карти.

– Розійтися! – кричали старости блоків. – Хто за їжею – вийти!

Ветерани обережно понесли 509 і Бухера назад. Це побачив Гандке й вишкірився.

– Ці двоє, певно, з порцеляни, га?

Ніхто не відповів. Він іще трохи постояв і також пішов.

– От свиня! – загарчав Вестгоф і сплюнув. – Проклята, брудна свиня!

На нього уважно дивився Берґер. Віднедавна табір доводив Вестгофа до шалу. Він був неспокійний, на всіх кидався, говорив сам до себе і розпочинав сварки.

– Заспокойся, – різко сказав Берґер. – Не здіймай галасу. Ми всі знаємо, що з Гандке.

Вестгоф витріщився на нього.

– Такий самий в’язень, як ми. А така свиня. Ось у чому річ…

– Це всі знають. Але є десятки ще гірших. Влада псує людей, ти б давно мав це знати. Ну, а тепер допоможи нести.

Для 509 і Бухера вони звільнили два ліжка. Задля цього шестеро осіб спали на підлозі. Один із них – хлопчина з Чехословаччини. Він допомагав їх заносити.

– Шарфюрер нічого не розуміє, – сказав він Берґерові.

– Так?

– Вони не вилетять через димар. Точно не завтра. Можна було закластися.

Берґер поглянув на нього. Маленьке обличчя було дуже серйозне. «Вилетіти через димар» – табірний вислів для смерті в крематорії.

– Послухай, Кареле, – сказав Берґер. – Із есесівцями можна закладатися лише тоді, коли впевнений, що програєш. Та навіть тоді краще не закладатися.

– Завтра вони через димар не вилетять. Не ці двоє. Онті – так. – Карел показав на трьох мусульман на підлозі.

Берґер знову подивився на нього.

– Ти правий, – сказав він.

Карел кивнув, він не пишався, але у цих справах був спеціалістом.

Наступного вечора вони вже могли говорити. Їхні обличчя були такі вихудлі, що там особливо нічому було набрякати. Обличчя синьо-чорні, але очі вільні, а губи лише потріскані.

– Не ворушіть ними, коли говорите, – сказав Берґер.

Це було неважко. За роки в таборі вони цього навчилися. Кожен, хто був тут тривалий час, вмів говорити, не ворушачи жодним м’язом.

Вже коли рознесли їжу, хтось раптом постукав у двері. На мить у всіх стиснулися серця – кожен питав себе, чи це таки прийшли за 509 і Бухером. Знову постукали, обережно, майже нечутно.

– 509! Бухере! – зашепотів Агасфер. – Вдайте, що ви мертві.

– Лео, відчини, – прошепотів 509. – Це не СС, вони приходять інакше.

Стук припинився. За кілька секунд у блідому світлі вікна з’явилася тінь і помахала рукою.

– Відчини, Лео, – повторив 509, – це один чолов’яга з робочого табору.

Лєбенталь відчинив двері, тінь ковзнула всередину.

– Левінські, – мовила вона в темряву, – Станіслав. Хто не спить?

– Усі. Сюди.