Читати книгу - "Людолови Том 1"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Нарешті дитина, насмокталася і почала куняти.
— Дай мені Юсуфа, Горпіне. Тобі важко нести, — благала Шафіге, переступаючи з ноги на ногу.
І, взявши дитину, кинулася далі. Щоб скоротити путь, вони йшли навпростець, крізь чагарник і балки. І за дві години замайоріла перед ними Каффа.
Тут низенькі кам'яні мури, паркани і ліси перетяли їм путь. Довелося вийти на битий шлях. І тут бурхливий потік людей, худоби, гарб і мажар, коней і ослів підхопив і помчав їх з собою. Швидше! Швидше! Ось і кладовище з невисокими надгробними каменями з жовтого вапняку або блакитного фаянсу, мережані закрутками арабських письмен.
Жінки кинулися навпростець і опинилися по той бік кладовища на карасу-базарському шляху. Тепер уже близько. Ось і біла хата серед соняшників, що дивляться на схід сонця зчорнілими обличчями в бриж ах жовтих пелюсток.
— Горпиночко, серденько! Шафіге! От не чекала, — радісно кинулася до них Олена, блимаючи веселими очима. — А я тільки що подоїла кози. Заходьте. Почастую вас сиродоєм із коржиками.
— Лихо в нас. Прийшли по пораду, — вирвалося у Шафіге. — Забрали мого Меметика.
І заплакала голосно.
— Хто забрав? Як?
Шафіге ридала. Горпина нашвидку розповіла про яничарів і про пораду Мураз-заде. Загасли, потьмарилися карі очі. Розтанула усмішка на пухких губах, а кирпатенький носик співчутливо внтягнувся.
— Ах, падлюки! Ах, шкуродери! — палко обурилася Олена; — Чула я про це на базарі, та не йняла віри.
— Забрали… Наче ягняток під ніж, — ридала Шафіге. — Аллах, аллах, нащо така мука?!
— Нащо? — палко схопилася Олена. — Щоб мурзам та беям було солодше. Щоб аги та різні хабарники сито жили. Невже, тіточко, не бачите, що скрізь, по всьому світу — одне: бідні люди сльозами вмиваються та суху скоринку гризуть, а пани з жиру скаженіють, щоб їм луснути?!
— Підв'яжи язика, жінко, бо не зносити тобі голови, — кинув Панас, підводячись з лави.
Шафіге злякано метнулась у куток, опускаючи фередже, а Олена замахала на чоловіка руками, потім кинулася до татарки. — Не лякайся, серденько. Це мій чоловік, — заспокоювала вона гостю. — Не ховайтеся. Сідайте. Відпочивайте! Це ж не жарт. Відмахати шість фарсахів від Чабан-Таша. Розкажіть Панасові, що з вами сталося. Він вам допоможе. Поснідаємо та підемо до Каффи. Без Панаса все'дно не обійдетесь.
Шафіге зрозуміла, що нема чого соромитися, але важко було відкараскатися від старої звички, і сіла вона лише тоді, коли Панас замкнув двері, щоб не зайшов хтось знадвору і не побачив її.
— Знаю я, звідки дме вітер, — зітхнув колишній невільник. — Вся Каффа стала догори ногами, бо наш беглер-бей вже рік, як пішов на перську війну. Прагне він додому, а візир його не звільняє. Ось він і наказує накласти на Каффу різні податки, щоб дати хабара царедворцям… А заступник Селіма, Абдул, теж не дурень. Якщо Селімові треба п'ять тисяч золотих — він вимагає п'ятнадцять, бо ж народ, як отара: все сплатить. А щоб не було тяганини і скарг, наказав він скласти списки, скільки кому платити, і віддав їх яничарам правити гроші. А яничари зібралися до Біюк-Джами, порадилися та й віддали податок в посесію, заробивши на цьому кілька тисяч гуляміє[241], бо ж і вони тепер голодують: вже два місяці їм гроша не плачено. А народові знов зайве лихо: витисни з себе і беглер-бейові гроші, і Абдулові, і яничарське гуляміє, і посесорів зиск. А посесор такий собака, що жах… Це ж банкір Ісаак з Бейрута. Мабуть, чули? Він і з мертвого здере, не те що з живого… Виє народ. А кінця лихові не видно…
Панас казав правду. Вже мало не рік тинявся Селім перськими пустелями і горами і марно благав, щоб відпустили його до Каффи. З сотень дрібниць розумів він, що темні сили сералю підкопуються і під нього. Недурно залишали його без підсилення, без харчів, а коли зголодніле військо накидалося на селян, або сам Селім накладав на них окупи, летіли на нього скарги і викази, і нашіптували султанові блазні та євнухи про зраду молодого баші. Але султан слухав виказувачів і шептунів і загадково мовчав. І сичала двірська камарилья:
— Чого він бариться?! Чого мовчить?!
Бакшишами в Туреччині можна було добитися всього.
Царедворці одверто торгували посадами, а тому, що посад було небагато і очікувати смерті або підвищення службовців доводилося б роками, починали вони нашіптувати на новопризначених падишахові, добиваючись або страти, або заслання, або просто усунення їх. І коли звільнялася таким чином посада — сотні рук простягалися до ласого шматка, і діставав його не кращий, а той, хто дасть кращий бакшиш.
Зрозуміло, що кожен турецький службовець почував себе непевно і намагався якнайшвидше повернути собі все витрачене на бакшиш і якнайшвидше зібрати «білі гроші про чорний день», як влучно висловився один з турецьких письменників, — знав, що й під нього почнуть незабаром підкопуватися хабарники-царедворці, і тоді доведеться або мовчки гинути, або відкупатися від них щомісяця подарунками. І сипалися бакшиші євнухам, блазням, німим[242], астрологам, одаликам, візирам[243] і муфтіям — усім, що так чи інакше мали відношення до двірських інтриг.
Відчувши, що грунт захитався в нього під ногами, вирішив і Селім удатися до старого і вірного засобу: надіслав Абдулові суворий наказ — негайно зібрати йому живу данину і гроші.
Поснідавши і відпочивши, Горпина і Шафіге рушили з Оленою і Панасом до Каффи.
Біля міської брами казнадари[244] спинили їх.
— Хто ви? Що несете? — вчепилися вони в Горпинин клунок.
Але Панас спокійно відповів за них:
— Старшина артілі вантажників. Ідемо до такіє[245]. А це мої родички.
— Проходьте, — махнув казнадар.
І, не розкривши брами, кинувся до мажари з вином. Два караїми поквапливо стрибнули на землю.
— Ось податок, ефенді, - совав один з них казнадарові гроші. — По п'ятнадцять акче від барила, а це — господареві за турботи.
— Та йдіть до шайтана з своїми грошима! Не дозволено пропускати караїмів, поки вони не повернуть вкраденого золота, — огризнувся казнадар, жаліючи, що цього разу доводиться бути чесним.
— Звертай з дороги, ішаче! — кричали візники, що напирали ззаду. — Дай проїхати!
— Став під брамою, наче осел!
— Тягніть його за хвіст, собаку!
Лайка бучнішала. Караїми щось доводили казнадарові, соваючи йому гроші в кулак. Казнадар сперечався. Погоничі й візники кричали. Ззаду над'їжджали
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людолови Том 1», після закриття браузера.