Читати книгу - "Зоряні крила"

— От це правда, — зітхнув Крайнєв. — Німці тепер в моїх костюмах ходять. Залишився в Києві весь мій гардероб.

— Він був такий великий?

— В усякому разі, пристойний навіть для вас. А щодо лабораторій, то я їх тут маю, жити мені теж є де, а від того багатства щось мало я бачив радості по чужих краях.

— І все-таки в душі ви розумієте, що вам краще було б працювати в Америці.

— Це слід розуміти як пропозицію? — гостро запитав Крайнєв.

— Я не маю жодних повноважень, — зразу заховався Кервуд, — це може залежати тільки від вашого бажання.

Крайнєв кілька хвилин дивився на свого співбесідника, і в його думках з'являлася холодна усмішка Людвіга фон-Дорна. Де він зараз, цей Дори? Цікаво було б з ним зустрітися.

— Ви зараз працюєте над реактивними літаками? — несподівано змінюючи тему розмови, запитав Кервуд.

— Так, я зараз працюю над деякими проблемами, пов'язаними з реактивними літаками, — спокійно відповів Крайнєв.

— І ви не боїтеся винайти вже давно винайдене? Адже у нас в Америці вже літають на таких літаках.

— І у нас літають, — спокійно відповів Крайнєв.

— Так? — пожвавився Кервуд. — Чому ж мені досі нічого подібного не показали? Мене це дуже цікавить.

— Мабуть, з тих же причин, з яких товаришеві Матяшу не показують реактивних літаків в Америці, — посміхнувся Крайнєв. — Ніякий інженер не стане показувати конструкції, які ще не завершено, не доведено до кінця. Але я сподіваюся колись показати вам на одному з парадів наші літаки. Це буде ще не так скоро, але все залежить від того, як довго ви пробудете в СРСР.

— І все-таки, — уперто повертаючись до старого, знову заговорив Кервуд, — вам було б краще працювати в Америці. Як ви не розумієте цього — інженер не може мати батьківщини.

— Я вже чув це, — спокійно відповів Крайнєв.

— Візьміть, наприклад, мене. Я працюю там, де мені платять гроші. Яка різниця, хто мені їх платитиме? Я інженер. Інженер — це ж не політик, не журналіст, який мусить обстоювати якісь погляди чи ідеологію. Техніка — це ж не політика.

— Годі, — розсердившись, перервав Крайнєв. — Все це я вже чув не тільки від вас. Одного разу я потрапив у дуже складні умови, і там мені навіть сплою намагалися втлумачити всі ці ваші погляди. Так от що я вам мушу сказати — для радянського інженера зовсім не все одно, хто йому платить гроші. В нього є вітчизна. І всі ми для цієї вітчизни працюємо, будемо працювати і навіть віддамо життя, коли це буде потрібно. І коли-небудь, коли вас ваші господарі викинуть на вулицю, бо ви станете старим і вже не зможете працювати або просто в вашій Америці трапиться криза, от тоді, може, ви згадаєте мене і мої слова. А зараз нам ні про що говорити, і всі ці розмови я прошу облишити.

— Я тільки вам добра хотів, — сказав Кервуд. На його обличчі з'явився ображений вираз.

Двері кімнати прочинилися, і на порозі з'явився Валенс. Директор уже давно по-справжньому оцінив свого гостя. Він не мав сумніву, що Кервуд може виявитися шпиком, спеціально підісланим до робіт Крайнєва, і тому тримався обережно. Правда, такого переконання у Валенса не було, але обережність тут завадити не могла.

Після привітання Кервуд сказав:

— А ми тут сперечалися. Я запевняв, що Крайнєву краще працювалося б в Америці, а він і слухати не хоче.

— От дивна річ, — іронічно зітхнув Валенс.

— Дійсно, дивна, — не помітив іронії Кервуд, — але сподіваюся, він ще змінить свою точку зору.

Валенс глянув на Крайнєва і тільки усміхнувся. Кервуд ще трохи поговорив і вийшов.

Крайнєв і Валенс залишилися вдвох.

— Він веде розмови так, ніби це само собою розуміється, що радянський інженер може раптом податися до американців.

— А що ж ти хочеш? Він судить по собі, іншого критерію в нього немає.

— Так, але розмови ці мені не подобаються.

— Мені теж.

Вони помовчали трохи, кожен роблячи свої висновки, потім Валенс сказав:

— Нерозумні вони люди — думають, що все можна купити. Одно слово — американці. На це все-таки слід буде зважити. Що у нас нового сьогодні?

І вони з Крайнєвим поринули в роботу.

Віра Михайлівна прокинулася серед ночі від лютого холоду. Здавалося, аж кістки промерзли і стали боліти. От ще трохи, і вся вона закам'яніє від морозу. Ніч, темна, безмісячна, стояла над виселком, над зруйнованим заводом, над цілим світом. У цю мить почуття самотності і безпорадності стало таким гострим, що Соколова мало не заплакала.

Але плач не плач, сльозами не зарадиш. Треба якось зігрітися, бо так можна на смерть замерзнути. Соколова встала зі своєї обідраної тахти, пройшла навпомацки до кухні. Вікна були цілі. Значить, тут можна затопити і зігрітися. Але чим топити? Де взяти сірники? Всі ці звичайнісінькі в мирний час питання зараз стали мало не світовими проблемами.

Колись сірники завжди лежали у закутку за плитою. Марно й сподіватися, що вони могли зберегтися. Соколова навпомацки простягла задубілу руку і мало не скрикнула від несподіванки: коробочка сірників лежала на своєму старому місці.

Ця неждана удача зразу додала енергії вже зовсім знесиленій Вірі Михайлівні. Швидко, не вагаючись вона розламала залишки своєї тахти, розтрощила сухі дошки так, ніби вони були її найзапеклішими ворогами, і за кілька хвилин у плитці вже заграло полум'я. Соколова сіла біля вогню, відчула його ласкаве життєдайне тепло і