Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

Чаротворець із задоволенням відкрив крихітну баночку з порошком для невгасимого вогню. Відсипав дрібку в сегмент при кінці ціпка. Клацнув застібками. Поклав усі виписки, копії документів та листи в жерло каміна, де сіріли вчорашні вуглини, а тоді двічі вдарив ціпком об паркет. Викресане чаром полум’я вдарилось об залізну решітку, заіскріло у вугіллі та обійняло Ельбрахові папери, пожерши їх умить.

Хвилину-дві полум’я, котре живив порошок, ще шаленіло в каміні, шукаючи іншої поживи. А Жаррак стояв супроти нього і дивився до болю в очах. Дивився, даючи собі обітниці, які не промовляв уголос, але відчував до мурашок по всьому тілу. Бо тільки тепер, тільки зараз, коли загроза обернулася попелом, на нього навалилося розуміння того, як близько була межа. Як близько була поразка.

Жаррак вдихнув глибоко — двічі, тричі; змусив себе відійти від каміна і, спираючись на ціпок, вийшов із покою.

Канре підіймалася сходами, притримуючи поділ обома руками і кленучи подумки ту сукню, мовби створену, аби в ній не зробити похапцем і кроку. Вона хотіла б, та не могла йти повільно, хоч уже удостоїлася кривих поглядів маестр, котрі попід ручку плелися сходами донизу, наготувавши парасольки до прогулянки.

Сходи. Сходи. Сходи.

Минула ще два прольоти і опинилася біля входу в довгу галерею, оперезану рядами колон.

По той бік галереї Жаррак роздивлявся щось при вікні.

Він озирнувся — помітив її. Заусміхався.

Все гаразд — говорила ця усмішка.

Все владналося.

Все.

І Канре тоді справді здавалося, що це вже кінець. Що все склалося так, як вона не могла й помислити. Але ніщо ніколи не складалось остаточно, як мозаїчні картини на стінах храмів, — бо життя бігло вперед. І не спинялось на миті чистого щастя.

Розділ 16. І зійде сонце

Канре випрошувала в керамічного серця ще трохи часу і дякувала за кожен день. Щоранку і щовечора. Раніше їй ніколи не ставало часу дивитися й дивуватися тому, який цей жорстокий світ часом ще й чарівний — у найменшому бутоні, у розсипі променів крізь липове листя.

Ніколетта Бернаж, котра мало-помалу стала Канре подругою, звісно, трохи дивувалася з того, що маестру Прест займають часом дивні дрібниці. Та що поробиш — усі у вищому світі столиці вже примітили, що дружина в наймолодшого королівського чаротворця трохи чудна. Та, їй-богу, й сам він — казали так — був неабияк чудним. Але чого ще чекати від віннського вихованця?

Маестра Прест не зналася на мереживах і рум’янах і — чи ви бачили таке? — навчала своїх служок читати. Маестра Прест могла піти пішки на гостину і не крилася від сонця, мовби й не знала, якою непристойно рум’яною може стати її шкіра. Маестра Прест не з’явилася на бал Весняної Фортуни, та подейкували, що того ж вечора її бачили в супроводі чоловіка у власному саду, де вони невлад танцювали та сміялися — лише вдвох!

Шурхітливий шлейф чуток не танув довго: попервах усі чекали, що ось-ось фігура тендітної маестри Прест почне видавати ознаки зміни. Та Канре як була худа, так і залишалась, і коли вже минуло стільки місяців від таємного шлюбу, що ніхто б нічого не сховав, усі врешті видихнули й почали шукати собі цікавіших тем до спостереження. Канре бачила ці погляди, та вони не займали її. Бо то була справа поміж нею і Жарраком, залагоджена раз і назавжди, як одна з тих речей, які вони не могли дозволити собі — через керамічне серце. Так само, як мовчки вирішили уникати балів через Жарракову ногу.

Допомогла біда: коли Сонцесяйний, користаючи зі смерті лірського короля, рвонув на південь залагоджувати справи (як він це назвав, а на ділі — відбивати узбережжя й насуватися в бік Аль-Аканте, де тремтіла королева-регентка без підтримки лірської верхівки), король прикликав своїх чаротворців на поміч, і хай як Канре не хотіла, щоб Жаррак покидав її задля нової небезпеки, щойно вони вирвалися з кола бід і страхів, — він не міг відмовитися.

Коли ж повернувся в зеніті літа, то очі його горіли, у рухах відчувалась енергія, в усмішці — вогонь. Він не розповідав багато — хіба коли приїздили гості, Шарль Толіо з батьками, чи Ніколетта Бернаж із чоловіком, чи молодші д’Олени, з котрими Жаррак потоваришував на півдні. І все ж Канре бачила, що це повертало його до життя. Воістину, кожен Прест — вроджений великий чаротворець. А тепер пітьма, котра з’їдала його по втраті сім’ї та каліцтві, котра нашіптувала, мовляв, ні на що він більше не здатний, — розвіялася коли не остаточно, то бодай наполовину.

Щойно справи на півдні залагодили певним миром і передачею у владу Франу кількох містечок при кордоні з багатими родовищами, як в Івеліні заговорили про королівський мар’яж, а мов на підтвердження цих чуток, до столиці прибула принцеса Марія Амалія з Ермани. Подейкували, вона привезла стільки суконь, що їй надали в палаці найбільші покої, які колись належали королеві-матері, хай квітнуть їй небесні сади. Подейкували, що ерманська принцеса висока й цибата, а ще подейкували, що низька й опасиста, бо яка ж іще принцеса може вирости на ерманських вишневих пляцках, медових завиванцях і всіх тих смаколиках, на котрі франські маестри не могли дивитися без остраху за свої талії. Подейкували, вона привезла з собою пів сотні слуг і ще стількох же мала закликати з дому по весіллю, щоби підтвердити свій найвищий статус.

— Бідна принцеса, — розсміялася Канре одного вечора, коли повернулася з посиденьок у Бернажів. — Весілля ще не відгуло, а вона вже заслужила собі стільки уваги, що принаймні половина паній будуть розчаровані, побачивши її під час церемонії — не такою, як науявляли!

У