Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

Втекла! І що ж ти, дівчинко, накоїла?
Це бунт душі, протистояння світу!
Ти долі  нитку  вузликом в’язала,
І обламала гілку, повну цвіту.

Це була середа. Після уроків я зазвичай деякий час  працювала з журналом, якщо знаходила його в учительській. Якщо ж до мене якийсь учитель встигав  схопити основний документ класу, займалася іншими справами, благо, їх вистачало: стоси зошитів і самостійних робіт  на листочках щодня все більшали  й більшали, прибували й прибували. Процес перевірки йшов повільніше, аніж процес написання.

Виставляючи енки, я звернула увагу на те, що Миколайчук Лариса вже другий день не відвідувала школи. Лариса була єдиною дитиною у благополучній родині. Не було її в школі  завжди лише з поважних причин, ніколи не прогулювала уроки, тому я подумала, що захворіла, але вирішила подзвонити, запитати, як справи. Тим більше, що попереднього дня якось проморгала її відсутність.

Виявляється, батьки  вже другий день не знаходили собі місця, адже донька зникла. Мама Ларисина  плакала в слухавку, тому я не стала  говорити по телефону, а побігла до Миколайчуків додому.

—    Оце тільки й залишила, - простягла мені заплакана Ніна Олександрівна зім'ятий листок зошита. Це була записка «Мама й тато, я пішла від вас. Ви мене не розумієте, весь час  сварите. Я хочу самостійного дорослого життя. І з Сашком я зустрічатимуся, хоч він вам і не подобається. Лариса».

—    До цього Сашка ви дзвонили? Питали? - поцікавилася я у жінки.

—    Звичайно. Каже, що тиждень її не бачив, думав, що ми доньку зачинили в хаті, – повідомив  батько Олег Данилович, майор у відставці. - Лоб, я вам хочу сказати, ще той. Це він її підбив проти нас із матір'ю. Очі б мої не бачили цього Сашка.

—     А з Дашею Малою ви говорили? Можливо, Лара у неї, адже подруги не розлий вода, - хапалася я за варіант.

—    І там були, говорили, і з Дашею, і з її батьками. Ні,  не було. Ми всіх обдзвонили друзів. Дзвонили родичам, знайомим.

—    Вона щось взяла з собою? Що зникло? - пригадала я перші кроки детективів у подібних ситуаціях.

—    Свічки, ціла упаковка, красиві, подарункові, ніж і подушка з ковдрою. Це я й міліції говорила, бо питали, – мовила мама Лариси. Такий набір речей мене відверто здивував.

—    Ви заяву до міліції написали? І що говорять? – питала я.

—    Нам сказали, що заяву приймуть і шукати почнуть через три дні з моменту зникнення. Дільничний був у нас, довго розпитував,  із сусідами теж поговорив. Сказав, щоб сиділи та чекали. Погуляє, мовляв, дочка й повернеться. Сьогодні обіцяли слідчого надіслати, - мати знову залилася сльозами. - Що з моєю дівчинкою? Де вона зараз?

Бачачи, яка розклеєна мама (воно й зрозуміло – зникла дитина!) я вмовила батька Лари  Петра Григоровича (він здавався стійким і терплячим, військовий все ж таки) обдзвонити лікарні та морги про всяк випадок. На щастя, дівчат з такими даними ніде не виявилося.

Потім ми з Ларисиним батьком поїхали до районного відділку міліції, прихопивши з собою документи та фото зниклої. У відділенні  Олег Данилович  написав заяву. Обіцяли почати шукати, але тут же ми дізналися, що оперативник, якому доручили цю справу, через три дні йде у відпустку. На запитання: «А як же справа?»,  слідча відповіла, що в неї таких справ цілий стос, але це не привід позбавляти себе відпустки.

—    Від вас діти біжать, як таргани від отрути, а винна міліція? Побігає й повернеться! – грізно рявкнула слідча татові- майору, і той навіть не  знайшов, що відповісти. Так і закам’янів на місці. 

Але ж щось треба було робити. І я згадала чудового педагога, який вів у нас курс «Дитячої психології». Він завжди казав, що у будь-якій проблемі є першопричина. Потрібно було знайти причину, чому дівчинка втекла. Вона свідомо тікала, про що свідчила залишена записка.

Наступного дня я розпитала всіх учнів свого класу, що їм відомо про Ларису за останні дні: з ким зустрічалася, що робила, що казала, місця зустрічі. Ніхто нічого не знав, крім того, що в понеділок після уроків Лару бачили з чорненьким високим красенем. Він її зі школи забрав, і вони разом кудись пішли.

—    То її хахаль, Сашко. Вони вже два роки зустрічаються. Батьки проти, - видав інформацію Вігура.

—    А ти звідки знаєш? – питала я Сашка.

—    Тю! Так шо тут знать? Шурік, її хахаль, у нас у під'їзді живе, на третьому поверсі його хата. Він із бандюками якшається. Стрьомний пацан. Я б на місці Ларки подумав триста раз, накой мені таке щастя треба.

—    Господи! Коли ви нормально говорити навчитеся? Це тому батьки Ларисині проти їхніх стосунків? – підсумувала я. І раптом згадала, що батьки Лари казали, що коли питали  Сашка, чи не бачив він Лару, хлопець сказав, що вже тиждень не бачив, а тут виходило, що в понеділок, тобто два дні назад, забирав зі школи. Значить – брехав! Прийти до  Сашка й спитати, де Лара – гнилий номер. Тут треба було іншим способом. На міліцію спродіватися  не особливо можна було. Діти надрукували листівки  з фотографією однокласниці й обклеїли ними три квартали.

—    Це ви молодці, що так придумали, - похвалила я. Вовка  лише посміхнувся:

—    Соня Костянтинівна, ви знаєте, скільки вже втікало?

—    Скільки? – реально не знала.

—    До фіга! Втомилися шукати. Краскова Ігорьошу так і не знайшли. Говорили, в Одесу подався, там у нього тітка. Інші бачили, що по електричкам ходить, співає під гармошку. Невизнаний талант, твою дивізію!

—    Як же так? А батьки? – розводила руками.

—    А що батьки? Їхня любов – такий вантаж, що, я вас благаю. Їм не подобаються друзі їхніх дітей, бо вони, бачте, на них погано впливають. Тільки й чують дітки: «Роби уроки, лягай спати, зроби тихіше музику, де вештаєшся, прибери бардак у кімнаті, з тебе нічого путнього не вийде, ми тебе одягаємо, годуємо, ти без нас ніхто!» Ну і що, так жити в суцільній цілодобовій критиці? Тому й тікають. Ларці ось із коханим не давали зустрічатися. Порушення прав людини на  бажання жити щасливо.