Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

—    Боже, як же вас пригнічують! Ну й що нам з Ларою робити? Сидіти й чекати, доки сама прийде, як сказав дільничний? А не запізно може виявитися? Заїде зараз чорт зна куди. Це ж такий дурний вік. Так, тут усі нитки ведуть до її хлопця, цього Сашка.

—    Мама Соня, ти ж розумієш, що треба стежити. За Шуріком треба стежити, – Вовка лукаво посміхався, натякаючи, щоб цю роботу доручили саме йому.

—    Тільки не ти. Стежитиме батько Лариси. Він майор. Шурік – бандит про всяк випадок, – попередила я.

—    Я теж, начебто, не святий. Я міг би татові Ларисиному  допомогти. Удвох легше стежити. Ну можна? – просив Вовка, розуміючи, що це можливість відзначитись, стати героєм.

—    А уроки? – нагадала я.

—    Яка ти нудна, мамо Соня, чесне слово. Які уроки? Тут однокласниця зникла, родаки плачуть, трагедія на цілий квартал. Десь над нею маніяк, можливо, збиткується, а ще чого доброго вже на органи збираються розібрати, - психологічно нагнітав Вовка.

—    Припиняй цей цирк. Гаразд, тільки не геройствуй. Слухай, що Олег Данилович говоритиме.

Мама Лариси, доведена до відчаю, звернулася до місцевого екстрасенса  й віщунки у п'ятому коліні – баби Марфи.
—    Я думала, реально баба, ні – жінка років сорока, - ділилася враженнями Ніна Олександрівна, Ларина мама, наступного дня. Я, як тільки провела свої уроки, так одразу й до них. - Жахлива черга. Дехто шукає роками.

—    Ви стояли? Чи побували у цієї Марфи? – цікавилася я. Останнім часом я майже жила у квартирі Миколайчуків і так перейнялася болем цієї жінки, що просила Бога лише про одне – щоб Лариса знайшлася ціла й неушкоджена.

—    Так. Я втрачала свідомість, мене виводили надвір, але достояла. Заплатила двісті гривень, а ця жінка відкрила книжку стару-стару, запитала, коли Лара народилася, і такого наговорила, що аж страшно…

—    Не варто вірити. Може, це все неправда? Більшість цих екстрасенсів - обманщики, шарлатани, - заспокоювала я жінку.

—    Воно то так, але та шарлатанка, як ви кажете, усе, що з Ларою до цього часу було, точно сказала. І про Шуріка якось знала. Сказала, що цей хлопець сам того не бажаючи, багато злого Ларі зробить. А ще якийсь чоловік украде сенс життя. І додому Лара сама повернеться. Іншою. Скоро,  – на обличчі Ніни Олександрівни був жах.

—    Не варто вам туди було ходити, - умовляла я, готуючи каву з бутербродами. - Одним вони передбачають, а іншим брешуть, а потім як з усім цим жити?

Наступного дня Вовка наздогнав мене в коридорі й змовницьким голосом шепнув:
—    Обнишпорили всю хату того Шуріка, у нього Ларки немає…

—    Як обнишпорили? Ви лазили  до квартири? Це ж злочин! – у мене аж у серці кольнуло.

—    Спокійно. Усе нормально. Ніхто нічого не помітив. Я акуратно. У рукавичках, слідів не залишав.

—    Але він може її десь ховати, - не здавалася я. Якесь шосте відчуття підказувало, що Шурік замішаний. - Він кудись ходив?

—    Ходив. До магазину та в інститут. Тато Ларин за ним у цей час стежив. А я по квартирі пробігся. І жодних слідів, що в ній є дєвка.

—    Стривай, а що він купував у магазині? - йапитала я. Вовка округлив очі і розгублено відповів:

—    Я тут не в темі. Тато стежив, у нього й питай… те, - виправився  Вовка й помчав далі. 

—    Дві ряжанки, тортик, чотири булочки, літрову пляшку «Кока-Коли», дві пачки  сухарів і упаковку свічок, - прочитав з папірця Олег Данилович відповідь на моє питання. – Це явно набір для двох. З продуктами зрозуміло, можливо, у хлопця шалений апетит, жор напав, але свічки навіщо? – міркував вголос. 

—    Куди він ходив після магазину? – пробувала прокручувати  можливі сценарії дій Шуріка.

—    То-то й воно, що нікуди. А в квартирі Вовка все облазив – нічого не було. І як би він її тримав  вдома, коли з батьками живе? Не схоже, що батьки з ним заодно.

—    А звідки ви за ним стежили? – спитала я.

—    З парадного протилежного будинку. У мене бінокль є, - одразу було видно, що людина військова. Думає прямо й шалених здогадок не припускає. Вовка швидше здогадався, тому вже після обіду пішов обстежувати горище.

—    Блін, нічорта немає, - розчаровано замазуючи садна й подряпини, констатував факт юнак. - А Ларка з дому теж брала свічки, і Шурік купував свічки... 

—    Підвал! – одночасно вигукнули ми з Олегом Даниловичем. Велика штука логіка!

У одному з кутів підвального приміщення багатоповерхівки ми знайшли комірчину, збиту з дощок та фанери. Таке собі містечко для вечірніх тусовок й прогулів школи. Тут були й  залишки свічок, і Ларіні речі, і частина набору продуктів, який купував Шурік. Тільки Лари ми там не знайшли. Скільки не бігали лабіринтами сирого підвалу, скільки не кричали, просили відгукннутися, нічого, а головне нікого,  не знайшли.

А дурне дівчисько було так близько - воно просто сховалося в бетонну нішу, коли почуло чиїсь кроки. Якби їй вистачило тоді розуму вийти – вся ця історія закінчилася б більш-менш нормально. Але Лара хотіла дорослого життя поряд із коханим, який «попіклувався» про неї, поселив у підвалі, серед мишей та щурів. Годував котлетами, принесеними з дому, і тортиками з кока-колою, купленими в магазині, і так радів її крутому вчинку. Щоправда, чомусь не хотів приєднуватися до коханої, бо жив спокійно собі вдома, у теплі та затишку. А вечорами приходив до Лариси у підвал, і вони проводили час разом десь до десятої вечора. Потім Ромео йшов додому, а Лара лягала спати на надувному матраці. Щоб не було страшно, горіли свічки. Романтика! Виходили вони  зовсім з іншого парадного, тому їх і не вистежили. 

 У п’ятницю після уроків я забігла до Миколайчуків, щоб разом з  Олегом  Даниловичем та його друзями (Ларин батько домовився з товаришами по службі, щоб допомогли  витягти доньку) зробити засаду біля каморки й вистежити втікачку. Але усього цього робити не довелося. Плакала Ніна Олександрівна, печальним був Олег Данилович – донька вночі повернулася. Сама. Вона мирно спала у своїй комірчині на надувному матраці, коли на неї натрапив п'яний бомж. Він її зґвалтував і втік. А Лара повернулася додому, зла на батьків, на нареченого, на себе й на весь світ. І нікого не хотіла бачити. До школи Лара теж не ходила, боячись, що насміхатимуться.