Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

Якби раніше хтось сказав Тео, що він може ногами вдарити дроїда з такою силою, що той припечатає людину за собою до стіни модуля, травмувавши її настільки, що та захрипить від компресії (стиснення) внутрішніх органів і з її рота піде кров... то він би не повірив. Однак небезпека й бажання жити активували в ньому ту невідому досі особливість носіїв першого типу вірусу, якою дорікала йому Людмила, про яку він чув вже так багато разів і яку вважав вигадкою: стан бойового трансу.

Як тільки він побачив плазмову гвинтівку, його серце забилося, розганяючи адреналін судинами, від чого тіло наповнилося жаром, і кожен м’яз запульсував шаленою силою й енергією, агресія і страх змішалися, створивши потужну емоційну суміш, час ніби сповільнився, відчуття загострилися і він сконцентрувався на загрозі. Відчуваючи себе готовим до будь-якого виклику, Тео зробив те, на що вважав себе не здатним за звичайних умов.

Дроїд не зрозумів, що трапилося, адже не бачив Тео, який після удару встиг витягнути плату з тетраедра і відійти на безпечну відстань, аби оцінити ситуацію.

Смикаючись через отримані пошкодження, дроїд помацав на собі деформовану нагрудну панель, крутнув голову, поглянув на людину за собою і, видавши незрозумілий звук, відступив від стіни модуля. Він щось говорив до постраждалого, який сповз на землю, але чулися лише клацання й свист. Дроїд вклав чоловіка на землю, підмостивши під шию сніг, дістав з його нагрудної кишені аптечку і ввів ліки. Мабуть, знеболювальне. Потім дроїд підвівся і кудись зібрався йти. Зі сторони тетраедра почувся шум. Дроїд повернув голову: перед очима щось блиснуло, удар... і вона покотилася по снігу.

— Непогано, — підсумував Тео результати своєї діяльності, сховавши «шпильку» до кишені.

Він підійшов до чоловіка на снігу, котрий хрипів і, вирячивши очі, перелякано дивися на нього знизу вгору. Тео відкинув ногою погнуту гвинтівку і обережно зазирнув до модуля — у довгому коридорі нікого не було видно, знову поглянув на пораненого — чоловік не жилець і не становить загрози.

— Нічого особистого, — сказав Тео до нього. — Просто ми по різні боки барикад.

— До-бий... — прохрипів той.

— Зараз подіють ліки і ти відійдеш без болю, — відповів він, відчуваючи, як напруження у м’язах спадає.

Стояти біля пораненого не було часу, тому Тео поспішив зняти пластини зі ще трьох тетраедрів. Для прискорення подій не виймав плати, а розплавив їхні нутрощі з бластера. З боку антенних полів виникли пурпурові спалахи і почулася серія вибухів — «жар-птиці» долетіли. Потім прогримів ще один вибух і зник останній бар’єр. Хор переможних вигуків донісся здаля. Чи то кричали штурмовики, які вимкнули захист, чи підкріплення — неважливо. Головне, що ця база приречена.

Тео повернувся до відчинених дверей жилого модуля: чоловік біля них лежав нерухомо, дивлячись в небо. Він присів біля нього й опустив померлому повіки.

У житловому модулі нікого не зустрів. Мабуть, всі пішли обороняти адмінбудівлю, або заховалися в іншому місці. Звідти потрапив до скляного переходу, який впирався в сходи і ліфтову шахту. Зупинившись на майданчику, Тео прислухався до звуків бою внизу і вгорі. Теоретично, Лялечка має бути на верхніх поверхах, тож він вирішив пробиватися до неї. На сходах зустрів двох дроїдів, яким не пощастило зустріти його.

Двері другого поверху смикалися й намагалися зачинитися, але стулитися їх заважав потрощений дроїд. Дверні полотна вдарялися об нього і від'їжджали, а потім поверталися знову.

Тео обережно зазирнув в один бік просторої зали, потім в інший. Ще хвилину тому звідси він чув звідси шипіння бластерів, а зараз тут панувала тиша. Вся підлога в полі зору була встелена розтрощеними меблями й понівеченими рештками знищених дроїдів. Він прошмигнув всередину і зупинився за колоною. Трохи далі помітив рух, визирнув і побачив біля поваленого стола пораненого штурмовика, котрий намагався прискати собі в рану на животі гемостатичний спрей. Побачивши Тео, він простягнув йому балончик:

— Допоможи, брате, бо побитими руками незручно.

Присівши поруч, Тео покосився на посічений лазерними променями одяг штурмовика. Взявши балончик, він заприскав йому спрей і в рану на животі, і на руках, і на шиї.

— Як це тебе так?

— Трапився кіборг з людським оком. Він, зараза, мене бачив. Не довго, щоправда, але тепер я тут, а наші пішли далі, до командного пункту. Там буде гарний заміс, але вже без мене, — посміхнувся доволі молодий штурмовик.

— Лялечка з ними?

— Була. Погнала нагору двох тетраедрів. Сподіваюся, вона з ними розбереться, бо то такі невмирущі бульки, що нерви нападають: зброєю їх не проб’єш, руками не дотягнешся, бо не підлітають.

— Є таке. Тобі ще щось треба?

— Ні, все є. Посиджу й почекаю наших тут. Раптом що, то буду відстрілюватися. Ти йди.

— Точно?

— Точно.

Тео поспішив до сходів. Крізь вибиті двері зали верхнього поверху він бачив три кулі, що крутилися у хороводі, стріляючи одна в одну. Мабуть, одна з них — Лялечка. Він прокрався всередину і присів біля великого шкіряного дивану. Його не бачить ні вона, ні тетраедри.

Теоретично, колись у платформ скінчиться заряд і вони не зможуть підтримувати захист на достатньому рівні, але на це може піти багато часу. Що він може зробити? Тео роззирнувся. Донедавна це був чийсь просторий і світлий кабінет, у ньому навіть стояв горщик із якоюсь тропічною рослиною, яка зараз мала жалюгідний вигляд. Диван, біля якого він сидить, гарний і дорогий. Великий дерев’яний стіл зі складним різбленням, прикраса цього кабінету, зараз стояв розколотий навпіл. Що взагалі тут роблять такі дорогі меблі? Доречніше вони виглядали б у юридичній конторі чи в кабінеті банкіра, а не на базі в Антарктиді. Банкіра... Тео приклав руку до кишені. У пам’яті спливли слова Лялечки: «Направити бджіл підривати генератори... це так само геніально, як зробити надміцні «шпильки» з ґрат банківського сейфа». Він насуплено поглянув на кулі. Захисне поле розсіює лазер і плазмові розряди, кулі з вогнепальної зброї також малоефективні... А як щодо надміцних «шпильок» з банківських ґрат використаних в ролі явари? Треба пробувати...