Читати книгу - "Подорож на край ночі"

Коли Мадлон намацала ґулю, це її зворушило так, що й сказати годі! Вона зовсім не відчула огиди, навпаки, шаленіла ще дужче. „Це мене поранено у Фландрії, — переконував я. — А потім мені зробили трепанацію черепа…“

Вона аж підскочила:

— Ох, Леоне, прости мене, любий! Я не вірила тобі аж до сьогодні, а тепер від щирого серця благаю прощення! Тепер я все знаю! Як я ганебно поводилась! Так-так, Леоне, я була огидна! Більш ніколи не буду лиха з тобою! Присягаюся! Леоне, я спокутую свій гріх! Негайнож! Ти дозволиш мені? Я дам тобі щастя! Я дбатиму про тебе! Віднині я завжди буду терпляча! Буду така лагідна! Ось побачиш, Леоне! Я розумітиму тебе так добре, що ти більше ніколи не зможеш обійтися без мене! Я віддаю тобі все своє серце, належу тобі без останку! Леоне, віддаю геть усе, моє життя належить тільки тобі! Лише скажи мені, Леоне, що ти принаймні прощаєш мене!

Я натомість нічого нате не відказував. Говорила тільки вона, отож сама собі й відповіла. Я просто не знав, на яку ступити, аби вона замовкла.

Помацавши мій рубець і ґулю, Мадлон немов сп'яніла від кохання! їй знову закортіло взяти мою голову в руки, більше не випускати її і зробити мене щасливим на віки вічні, байдуже, хочу я цього чи ні! Від тієї хвилини її мати вже не мала права розтуляти на мене писок: Мадлон їй не дозволяла. Ти б тоді не впізнав її, вона прагнула захищати мене в усьому!

З тим треба було кінчати! Я, звичайно, волів би, щоб ми розстались як добрі друзі. Але про це не варто було й мріяти. Мадлон іще цупкіше вчепилася за кохання й на тому затялась. Одного ранку, коли обидві, Мадлон та її мати, пішли по крамницях, я, як колись і ти, склав торбинку й тихесенько вислизнув… Невже ти й тепер казатимеш, що мені забракло терпцю? Я тільки ще раз повторюю: нічого не можна було вдіяти. Тепер ти знаєш усе. Тож коли кажу, що та краля здатна на все і, можливо, ось-ось прибіжить за мною аж сюди, то не переконуй мене, ніби це — галюцинації! Я знаю, що кажу! Я її добре вивчив! Буде куди спокійніше, якщо вона виявить, що я тут ніби замкнений разом із божевільними. Бо так мені легше буде вдавати, ніби я нічого не розумію… З нею саме так слід поводитись…

Два чи три місяці тому Робінзонові оповідки ще зацікавили б мене, але я мов постарів за однісіньку мить.

По суті, я дедалі більше ставав схожий на Баритона, проте мені було байдуже. Все, що розповів Робінзон про свої тулузькі пригоди, не становило для мене безпосередньої небезпеки, і я марно силкувався перейнятись його почуттями, мене ніщо не зворушувало. Люди можуть казати що завгодно — світ покидає їх задовго до того, як вони назавжди покидають світ.

Про те, що вас найдужче займає, з якогось певного дня ви говорите дедалі менше, вам треба докладати зусиль, аби зосередитись на ньому. Вас уже нудить від власних нескінченних балачок. Ви скорочуєте… Зрікаєтесь… Бо вже тридцять років, як товчете своє… Вам уже не хочеться доводити власну слушність. Вас полишає навіть бажання зберегти те маленьке місце, що зоставлене балачкам серед утіх… Вам усе стає огидним… Надалі досить потроху набивати пельку, інколи зігрівати собі кров і спати — це найбільше, що можна робити на дорозі, яка не веде нікуди. Бо щоб знову відчути людську цікавість, годилося б вигадати нові гримаси й показувати їх. Але вам не стає вже сили оновити власний репертуар. Лишилося саме бурчання. Звісно, ви ще добираєте засобів, аби зоставатися в колі друзів, але смерть теж уже поряд і поширює навкруги свій огидний сморід, у ній тепер менше загадок, ніж у грі в бел от. Зберігають вартість лише невеличкі прикрощі, як-от досада, що ви не знайшли часу провідати старого дядька в Буа-Колоні, поки його супокійне існування урвалось назавжди лютневого вечора. Ото й усе, що ви зберегли від життя. Ця маленька досада таки дошкуляє вам, а більше нічого немає, решту ви виблювали дорогою, зазнавши й неабияких мук. І тоді ви — не що інше, як старий ліхтар, що висвітлює спогади на розі вулиці, якою майже ніхто не ходить.

Якщо вам судилось нудитися, то, аби менше виснажувати себе, неухильно дотримуйте суворого розпорядку. Я наполягав на тому, щоб у клініці всі лягали спати о десятій вечора, особисто гасив світло. Справи посувалися самі собою.

А втім, ми не вигадували жодних додаткових витрат. Нам вистачало й Баритонової програми „Кретинів“ — у кінотеатри». Клініка майже не чіпала своїх заощаджень. Якби в нас, казали ми собі, розквітло марнотратство, директор, напевне, повернувся б, злякавшись за долю клініки.

Ми купили акордеон, щоб Робінзон грав, а наші хворі влітку могли потанцювати в садку. І вдень, і вночі хворих було дуже важко чимось зайняти. Не можна ж їх щодня посилати до церкви, — вони там страшенно нудились.

З Тулузи не було жодних вісток, абат Протіст більше ніколи не заходив. Клініка жила одноманітним, прихованим від чужого ока життям. Спокою на душі ми не мали: надто багато примар тулилось по кутках.

Збігло ще кілька місяців. Робінзон став такий, як завжди. На Великдень наших пацієнтів охопило збудження: жінки в яскравому вбранні без упину ходили повз наш сад. Рання весна. Довелося почастувати хворих бромом.

У «Тарапу» за цей час кілька разів оновилася трупа. Англійки, як сказали мені, подалися дуже далеко, до Австралії. Я їх уже ніколи не побачу…

На кін після моєї пригоди з Танею мене вже не пускали, та я й не наполягав.

Ми тепер посилали багато листів, передусім у консульства північних країн, прагнучи щось довідатися про Баритона. Але листування нічого не дало.

Парапен мовчки працював поруч зі мною, опікуючись клінічним устаткуванням. За два роки він навряд чи й вимовив двадцять речень. Я був змушений майже сам залагоджувати всі господарчі та адміністративні питання, які виникали щодня. Вряди-годи траплялися й промахи, та Парапен ніколи не дорікав мені. Головне в наших стосунках було не втрачати байдужосте. Ну, а великий наплив хворих цілком забезпечував клініку матеріально. Розрахувавшись із постачальниками і сплативши податок на землю, ми мали на щодень ще чимало