Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

— Я ще зроблю кілька дірочок, просилю ремінець, аби застібувати на підборідді. Про всяк випадок, — пробурмотів він.

Айзек кивнув, вражений результатом.

— Ідеально. Нам таких треба сім штук, один з них — для ґаруди. У того — кругліша голова, не забудь. Я залишу тебе на хвилину.

Він повернувся до Лемюеля з Дерхан.

— Гадаю, пора поспілкуватися з Радою Конструктів.

І, розвернувшись, покрокував лабіринтами сміттєзвалища.

— Доброго вечора, дер Ґрімнебуліне, — промовив аватар, що стояв посеред звалища.

Айзек кивнув йому й гігантському конструкту позаду.

— Ти прийшов не один. — Голос, як завше, безбарвний.

— Тільки не починай, — відповів Айзек. — Ми ж не підемо на це самотужки. Якийсь жирний вчений, пройдисвіт і ще журналістка. Тому нам потрібна професійна підтримка. Ці люди вбивають екзотичних тварин для заробітку, і їм геть не всралося розказувати будь-кому про тебе. Усе, що їм відомо, це те, що якісь довбані конструкти йдуть із нами. Навіть якби й дізналися, хто ти чи що, не настукають. Вони й так вже порушили третину законів Нового Кробузона, тому до Радґаттера не побіжать.

Тиша.

— Бляха-муха, просто обчисли, якщо хочеш. Троє розбійників мирно клепатимуть шоломи. Для тебе ніякого ризику.

Айзек відчув або нафантазував тремтіння під ногами, поки розкиданими всюди нутрощами конструкта бігала інформація. Після довгої паузи аватар стримано кивнув. Айзек не спішив розслаблятися.

— Я прийшов за тими з твоїх «я», котрих ти готовий надати на завтрашню операцію, — промовив він.

Рада знову кивнув.

— Добре, — повільно проговорив конструкт мертвими губами аватара. — Та спершу, як домовлялися, я візьму на себе обов’язок сторожа. Ти приніс кризову машину?

Щось невловиме промайнуло на обличчі Айзека й зникло.

— Приніс, — відповів він і поклав одну з сумок перед аватаром.

Голий чоловічок відкрив її та нагнувся, розглядаючи трубки й скло всередині, показавши Айзекові огидну порожнечу вкритого струпами черепа. Чоловік підняв сумку й покрокував до конструкта, поклавши її перед велетенською ногою.

— Хай побуде в тебе, бо нашу халупу можуть знайти. Гарна ідея. Я її вранці заберу.

Він пильно вдивлявся в пусті очі.

— Хто піде з нами? Нам знадобиться підтримка.

— Я не можу наражатися на ризик розкриття, Ґрімнебуліне, — промовив аватар. — Якщо віддам моїх таємних себе, ті тіла конструктів, що вдень працюють у величних спорудах, на будівництвах, у банківських підвалах, накопичують знання, і якщо вони повернуться побиті й поламані, коли взагалі вернуться, то розкрию себе для міста. А я до цього не готовий. Не зараз.

Айзек повільно кивнув.

— А тому з тобою підуть ті моделі, якими можу ризикувати. Вони викличуть розгубленість і подив, але не підозру.

За спиною в Айзека заворушилося сміття. Він озирнувся.

З гори викинутих речей почали відділятися звалищні створіння. Вони, як і Рада Конструктів, були зліплені докупи з усякого брухту.

Конструкти розмірами й формою нагадували шимпанзе. Вони брязкали й стукотіли від найменшого поруху. І жоден — не схожий на іншого. Замість голів були чайники чи абажури, замість рук — механічні лаписька з лабораторних інструментів та будівельної арматури. За панцир правували великі шмати металевих листів, грубо приварені й склепані до незграбних тіл. Вони носилися по звалищу геть-чисто по-мавпячи. Їхній творець мав химерні поняття про естетику.

Якби конструкти лягли непорушно, хтось помітив би хіба гору металобрухту.

Айзек обзирав цих чудо-мавп, що гойдалися, стрибали, скрапували водою та мастилом і цокали вбудованими годинниковими механізмами.

— Я завантажив у їхні аналітичні двигуни стільки пам’яті й потужності, скільки вони можуть витримати, — промовив аватар. — Ці частини мене коритимуться тобі й розумітимуть невідкладність команд. Я дав їм вірусний інтелект. Їх запрограмовано розпізнавати глитай-нетель і нападати на них. У грудному відділі кожного міститься кислота або флогістонний реагент.

Айзек кивнув, чудуючись легкості, з якою Рада створювала смертоносні машини.

— У вас вже є оптимальний план?

— Як сказати... — відповів Айзек. — Збиралися сьогодні готуватися. Придумаємо щось на кшталт... Додамо в план... нових учасників. Тоді завтра близько шостої ми зустрічаємося тут із Яґареком, якщо, звісно, цього засранця ще десь не прибили. Потім ідемо в ґетто Річкокірки, де нам знадобляться навички Лемюеля.

А відтак — полювання на глитай-нетель.

Айзек говорив важко, уривчасто. Випльовував слова, які треба було сказати швидко.

— Їх треба роз’єднати. Гадаю, з однією справимося. Якщо їх дві чи більше, тоді одна точно маячитиме перед очима й зможе показати крила. Тому ми спершу оглянемо місцину, подивимось, чи здатні визначити, де вони. Важко сказати, не побачивши, власне, місцевості. Візьмемо із собою підсилювач та перетворювач, який ти на мені протестував. Може, хоч одна зацікавиться, почне принюхуватися. Піднімемо над фоновим шумом чийсь ментальний сигнал. Ти можеш під’єднати наші шоломи до одного двигуна? Пара зайвих знайдеться? — Аватар кивнув. — Тоді попрошу дати їх мені й показати, що до чого. Танселл припасує, прикріпить дзеркала.

Річ у тім, — провадив задумливо Айзек, — що їх не може приваблювати лише потужність сигналу, інакше серед більшості жертв були б провидці й комунікатриси. Підозрюю, їм до вподоби конкретний смак. Саме тому наймолодший знайшов мене. Не тому, що над містом висів замашний ментальний слід, а тому, що він упізнав і забажав конкретну свідомість. Можливо, тепер й інші можуть розпізнати. Може, я помилявся, що лише одну нетлю цікавить мій розум. Решта, певно, також його винюхали.

Він замислено подивився на аватара.

— Вони пам’ятають його як слід, за яким погнався їхній брат чи сестра перед тим, як умерти. Не знаю, чи добре це, чи погано...

— Дер Ґрімнебуліне, — промовив чоловік за мить, — ти маєш привести назад хоча б одного з моїх «я». Вони повинні завантажити все побачене в мене, в Раду Конструктів. Я зможу дізнатися стільки всього про Оранжерею! Це буде корисно для нас. Що б не сталося, один має вийти звідти живим.

Запала коротка тиша. Рада чекала. Айзек шукав слова й не знав, що сказати. Він підвів погляд на порожні очі аватара.

— Я завтра повернуся. Приготуй своїх механічних мавпенят. А потім... А потім побачимося.

Місто плавилося в надзвичайній нічній спеці. Літо сягло свого піку. У борозенках задушливого неба танцювали нетлі.

Вони очманіло пурхали над мінаретами й стрімкими шпилями Вокзалу на вулиці Відчаю. Дрібно-дрібно миготіли крила, звично підіймаючись у потоках теплого повітря. Від їхнього вовтузіння