Читати книгу - "Право на шанс, Олена Гриб"

– Весілля.

Можу поклястися, Артан аж підскочив, почувши це слово. Ну так, воно ж має його лякати… Він у нас, уявіть собі, заручений! Тьху!

Думка про те, що за ним зітхає якась витончена краля, діяла на нерви. Таким, як він, не можна розмножуватися! Бундючним, зарозумілим, грубим… марним!

– Весілля? Чиє?!

– Ну не наше ж із тобою! – вирвалося найбезглуздіше припущення у світі. – Ів і Чиж! – здається, я повторювала це десятки разів. – Хочеш сказати, що у них не ті… ті самі стосунки?

Ведмедик ніяково (і начебто розчаровано) відкашлявся.

«Якщо ти почнеш уточнювати, які саме стосунки я маю на увазі, я за себе не відповідаю!» – майнула зла думка.

На щастя, він не зображав нерозуміння.

– Вони знайомі лише кілька днів. Звідки взятися «таким» стосункам?

Декілька днів? Як на мене, відтоді, як баронська руїна виїхала на тракт, минула вічність!

– Мела йому довіряє, – заперечила я. – Чижу. Їй вистачило цих кількох днів.

– Вона вибрала оптимальний варіант, та й усе. Ніхто з нас не впорався б із королівським розшуком, а Кьерн ніколи безкарно не підібрався б до князя.

Угода? Пам’ятаю, я теж так вважала… Поки не вирішила, що романтичний варіант цікавіший.

Допоможи мені, Творець! На що я перетворююся?! Розклеїлася, нюні розпустила, навіть звідництвом не гребую, нехай поки і уявним. Ще трохи, і зовсім перестану себе впізнавати! З іншого боку, дещо підтверджувало мої припущення, тож було рано записуватися в божевільні.