Читати книгу - "Астальдо"

— В усякому разі, я не прокляв би вірного коня, а спробував би з’ясувати всі обставини, — хмикнув Фіндекано, — але щось у цьому є… Заспокойся, сестричко… Приїде батько, і можливо…

— Його приїзд не зупинить Турондо…

— Я заберу тебе з собою, оnone, — мовив Фіндекано рішуче, — заберу до Ломіону. Там тобі буде воля, і ліси, і полювання… Будемо їздити до Фінарато, або й до Гімрінгу… Тобі і досі подобається Туркафінве?

Арельде хихикнула.

— О, цей красень-мисливець… Хіба на його вказівному пальці ще нема перстеника?

— Як не дивно — але нема… А він, до речі, за тебе згадував.

— Я не маю права, — мовила дівчина вже серйозно, — покинути Ітарільде… Я замінила їй матір, вона і зве мене — аttea amme[170]. Якщо я полишу її зараз — то зраджу її, так, як Турондо зрадив всіх нас.

— Але Ітарільде вже майже діва…

— Майже, старший брате… В такому віці найбільше потрібна материна опіка.

Фіндекано згадав похмурого Тьєлпе, його викличний погляд, і визивну поведінку… Що сказав би Майтімо, якби йому запропонували покинути небожа, якому він намагався замінити непутящого батька.

— Коли я вже не буду потрібною Ітарільде, — сказала Арельде заспокійливо, — то утечу з того чудового міста братових мрій просто до Дор-Ломіну. Або — до Феанаріонів, на злість Турондо.

Вона погладила братову щоку і спитала стривожено:

— У тебе лице, наче з каменю… Що сказав тобі Турондо?

— Та так, — озвався Фіндекано, — нічого особливого… Трохи перейшов межі пристойности.

Для себе Астальдо твердо вирішив дочекатися батька. Якби не це — він виїхав би цього ж вечора… Як там говорив Майтімо — доки зміг би пробачити… Доки зміг би…

Князь Нолофінве прибув наступного ранку. Видно було, що його невеличкий загін гнав щодуху — потомлені воїни великокняжого супроводу позіслизали з коней в стані повної спустошености. Сам же крижаний князь не виказував ні втоми, ні тривоги. Він спокійнісінько поснідав разом з родиною — Фіндекано, задля батькового приїзду, вийшов до столу — поцілував Ітарільде і назвав її красунею, рівною майе, чим вправив у захват, а тоді запропонував продовжити розмову у більш затишному місці.

Оскільки Туракано сам не бажав якогось розголосу, то він повів родичів на терасу, що нависала над морем, відпустив пажів і відправив геть розчаровану Ітарільде, котра скучила за старшим родичем.

— Мій другий сину, — сказав Нолофінве, коли родичі зосталися самі, - проїжджаючи містом, я побачив спорожнілий Віньямар…

— Ми переселяємось, — мовив Туракано занадто різко, — до мого новозбудованого міста.

— Де воно знаходиться?

— Я волію тримати це в таємниці…

— Гаразд, — озвався Нолофінве опісля довгої мовчанки, — про твою схованку не знає батько, не знає брат, не відає сестра… Може ти оповіси про неї Великому Князю Нолдор?

Туракано опустив очі і не озивався ні словом.

— Я заборонив тобі покидати Невраст, — мовив Нолофінве знову, — ще до Дагор Аглареб. А виявляється, що весь цей час ти займався будівництвом нового міста. Потаенного граду… Гаразд. Що станеться з Віньямаром і західним порубіжжям?

— Подаруйте Невраст вашому старшому сину, — сказав Туракано визивно, — він впорається… Він же ваш улюбленець, надія і утіха… А з мене досить воєн і проклять. Вишній Ульмо сказав мені, що місто буде оточене водяною магією, і протримається найдовше в Ендоре. Що загрожуватиме йому лише вогонь, але про загрозу мене попередить особа, для якої я залишив у схованці панцир та інші обладунки. Я хочу жити в спокої і мирі. І творити, а не займатися підготовкою безнадійної битви, яку нам все одно не виграти.

— У нас є можливість виграти битву, і не одну, — сказав Нолофінве спокійно, — ти відмовляєш мені у покорі як син, і як воїн?

— А хто взагалі слухається вас? — спитав Туракано з несподіваною злістю, — Великий Князь Нолдор… Ви хоч раз дивилися на мапу, мій вельможний батьку? Ми, Другий Дім, сидимо у цьому закутку, хвала Богам — хоч з виходом на море, затиснені поміж Фаласом, Доріатом та Західним Белеріандом. Наш Фінарато, зразок усіх чеснот, однак, має князівство втричі більше, ніж у нас, Феанаріони взяли під свою руку Східний Белеріанд — а що дісталося Великому Князю? Отой закуток між горами та озеро Мітрім? Ах, пробачте — ще є Дор-Ломін, і оцей Невраст, середину якого займає трясовина… Ким ви правите, окрім жменьки приречених на смерть воїнів порубіжної охорони?

— Сину, — холодно мовив Нолофінве, — я не вождь, яким був Феанаро. Я не є повелителем Нельяфінве та Фінарато — вони цілком справляються самі. Однак, при необхідності, вони виставлять в поле стільки воїнів, скільки мені буде потрібно. Ти, мій другий сину, виведеш на битву військо, коли я цього потребуватиму?

Туракано опустив очі.

— Так чи ні?

Фіндекано не міг дивитись в братове нещасне лице і відвернувся. Арельде встала і підійшла до поручнів тераси. Вираз її обличчя не віщував для Туракано нічого доброго.

— Швидше ні, аніж так, — врешті вимовив Туракано, — воювати з Морінготто є самогубством.

— Гаразд… — сказав Нолофінве все тим же голосом, — отже, ми маємо ще один Доріат… Навіть гірше, ніж Доріат — Сінголло прийме, принаймні, біженців-Синдар в разі якогось лиха. Ми, Нолдор, не прохатимемо допомоги ні у нього, ні у тебе. Я дізнався все, що хотів, і покидаю Віньямар… Фіндекано?

— Я їду з вами, — сказав Астальдо незворушно.

— Арельде?

Біла Панна обернулась і поволі схилилася перед батьком в двірському уклоні.

— Прошу вашого дозволу, мій батьку і князю, залишитися з Туракано задля Ітарільде, яка зве мене другою матір’ю. Обов’язок і честь не дозволяють мені зоставити її.

— Добре, доню, — сказав Нолофінве лагідно, — ти дійсно моє дитя. Що ж, виконуй свій обов’язок, але пам’ятай, що я завжди надам тобі притулок, рівно як і князь Дор-Ломіну.

— У нас зостанеться палантир, — прошепотіла Арельде, — ви говоритимете зі мною?

— Так, дитя моє…

Нолофінве підвівся, і притулив доньку до себе, наче не помічаючи її сліз.

— Можливо — завтра, — мовила Арельде, — ваші воїни втомились, мій батьку і князю…

— Мені гіркий проханий хліб чужого дому, — відповів Нолофінве незворушно, — ми пообідаємо на першому привалі.

Він вийшов нечутно, мов тінь, мов дух… Фіндекано подивився йому вслід, тоді перевів очі на брата.

— Може ти проживеш довше за нас, — сказав стиха, — однак, від судьби не втекти нікому. Навіть, якщо доведеться загинути за крок до Арди Оновленої, я помру з мечем у руці, як і належить