Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

17

Надворі стояв грудень — вовчий місяць. Гострий дощ голками падав у воду. Гези крейсували в Зейдер-Зее. Мессір адмірал викликав капітанів шхун і фліботів, а разом з ними і Уленшпігеля.

— Ось що, — сказав адмірал, звертаючись найперше до нього, — принц довідався про твої великі заслуги й вірність нашій справі і тому призначає тебе капітаном корабля «Бріль». На ось тобі пергамент із твоїм призначенням.

— Дякую вам, пане адмірал, — відповів Уленшпігель, — я справлятиму цю службу в міру незначних своїх сил, але маю велику надію, коли Бог допоможе, відтяти від Іспанії Фландрію та Голландію, тобто Зейд і Ноорд Неерланде.

— Оце добре, — мовив адмірал. — А тепер, — додав він, звертаючись до всіх, — я хочу вам сказати, що амстердамські католики[235] збираються взяти в облогу місто Енкгейзен. Вони ще не вийшли з Ейського каналу. Отже, будемо плавати біля виходу, щоб замкнути їх там, і знищимо кожен корабель тиранів, який лише посміє висунути свій корпус в Зейдер-Зее.

І всі вигукнули:

— Зробимо з кожного решето! Хай живе гез!

Вернувшись на свій корабль, Уленшпігель скликав на палубу всіх матросів та солдатів і передав їм наказ адмірала.

Вони сказали:

— Крилами нам будуть наші вітрила. Ковзанами — корабельні кілі. А абордажні гаки — нашими гігантськими руками. Хай живе гез!

Флот вийшов і на віддалі однієї милі від Амстердама почав крейсувати в морі, замкнувши таким чином вхід і вихід з міста.

На п’ятий день дощ перестав. Небо вияснилось, але вітер іще подужчав. В Амстердамі — жодного руху.

Раптом Уленшпігель побачив, що на палубу вибігає Ламме, женучи перед собою великим ополоником truxman’а — молодого хлопця, доброго знавця французької та фламандської мов, але страшенного ласуна.

— Ах ти негіднику! — гукав Ламме, лупцюючи його ополоником. — Ти гадав, що так на дурничку і поласуєш печенею раніше за всіх? Ану лізь на щоглу і подивися, чи не ворушиться там який біс на амстердамських кораблях. Так воно краще буде!

Але truxman запитав:

— А що ти мені за те даси?

— То ти що ж, вимагаєш плати, нічого не зробивши? — сказав Ламме. — Ах ти ледащо! Зараз же лізь мені, бо я тобі всиплю! І твоя французька мова тобі не допоможе.

— Гарна мова, — сказав truxman, — мова кохання і війни. — І поліз на щоглу.

— Ну що там, лайдаку? — запитав Ламме.

— Не бачу нічого ні в місті, ні на кораблях, — відповів truxman і, спустившись, сказав: — Ну, а тепер плати.

— Досить з тебе й того, що поцупив, — відповів Ламме. — Але й те не піде тобі на пожиток. Виблюєш його, запам’ятай це.

Truxman, залізши знову на щоглу, раптом закричав звідти:

— Ламме, Ламме, злодій пішов на кухню.

— Ключ від неї у мене в кишені, — відповів Ламме.

Уленшпігель, одвівши Ламме вбік, мовив:

— Сину мій, цей надзвичайний спокій в Амстердамі лякає мене. Вони щось замишляють.

— Я про це вже думав, — відповів Ламме. — Вода замерзає в посуді. Різана птиця стала, як дерево, ковбаса вкрилась інеєм, масло — як камінь, сіль суха, як пісок на сонці.

— Це на мороз, — мовив Уленшпігель. — Тоді вони зможуть прийти льодом з артилерією і напасти на нас.

Він поплив на флагманський корабель і розповів адміралові про свої побоювання.

Адмірал сказав йому:

— Вітер віє з Англії. Буде сніг, а не мороз. Вертайся на свій корабель.

І Уленшпігель пішов.

Вночі нападало багато снігу, але потім вітер подув з Норвегії, море замерзло і стало як поміст. Адмірал бачив усе це.

Боячись, щоб амстердамці не прийшли по льоду і не підпалили кораблів, він наказав усім солдатам наготувати ковзани на випадок, коли їм доведеться битися на льоду, а канонірам бути напоготові біля лафетів, набити чавунні й сталеві гармати, а в руках держати запалені ґноти.

Та амстердамці не з’являлися.

Так минув цілий тиждень.

Надвечір восьмого дня Уленшпігель наказав улаштувати для матросів і солдатів добрий бенкет, який мав стати їм за панцир проти пронизливого вітру.

Ламме, проте, сказав йому:

— Та в нас же тільки й зосталося, що трохи сухарів і поганенького пива.

— Хай живе гез! — гукнули всі. — Це буде наш пісний бенкет перед боєм.

— Бій не скоро буде, — сказав Ламме. — Амстердамці прийдуть палити наші кораблі, але не цієї ночі. Спочатку їм треба зібратися біля грубки і випити кілька келихів глінтвейну з мадерським цукром, — якби ж то Бог і нам його послав! — а тоді, протеревенивши до півночі спокійненько та лагідненько з повними келихами в руках, вони нарешті додумаються, що можна й завтра вирішити, чи можна буде нападати на нас наступного тижня, чи ні. А завтра, попиваючи глінтвейн з мадерським цукром, — якби ж то Бог і нам його послав! — вони міркуватимуть знову спокійненько, лагідненько, чи треба ще збиратися наступного дня, щоб вирішити, витримає вже лід великий загін чи ні. Ці досліди зроблять для них люди вчені, які викладуть їм на пергаменті свої висновки. Отримавши їх, вони второпають, що лід півліктя завтовшки, він досить міцний, щоб витримати кількасот чоловік разом з гарматами і польовою артилерією. А тоді, зібравшись на нараду ще раз, спокійненько, лагідненько з келихами глінтвейну в руках радитимуться, що ж робити з нами за те, що ми відібрали у лісабонців їхні скарби: чи тільки напасти на нас, чи й спалити кораблі, і, нарешті, після довгих вагань та зволікань, вони вирішать, що треба захопити кораблі, але не палити, хоч по справедливості їх таки слід було б спалити.

— Тебе приємно послухати, — мовив Уленшпігель. — Але чи не бачиш ти, що в місті засвічуються вогні і по вулицях забігали люди з ліхтарями?

— Це того, що їм холодно, — відказав Ламме і, зітхаючи, додав: — Усе поїли. Ні яловичини, ні свинини, ні птиці. І, на жаль, нема ні вина, ні навіть доброго dobbelbier'а[236] — нічого, крім сухарів і поганенького пива. Хто мене любить — гайда за мною!

— Куди ти? — запитав Уленшпігель. — Ніхто не сміє йти з корабля.

— Сину мій, — сказав Ламме, — ти тепер капітан і господар. Я не піду, якщо така твоя воля. Але розміркуй сам, будь ласка, що ми позавчора з’їли останню ковбасу і що в такі тяжкі часи вогонь на кухні — це як сонечко для бойових друзів. А хто із нас не захотів би поласувати бодай пахощами доброї підливи