Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

— Подивіться, як танцювали ваші предки до всесвітнього потопу, — жартома оголосила вона молоді, виходячи насеред зали, бо вони з Греимом мали танцювати лиш двоє.

З першого ж туру вони знайшли повну злагоду рухів. Пола з тою вже знайомою Греймові чуйністю, що робила її такою чудовою акомпаніаторкою й вершницею, скорялася владній кавалеровій манері вести танець, і обоє були немов частинами досконалої живої машини. За кілька хвилин, коли злагода в їхніх рухах стала зовсім автоматична і Дік відчув, що Пола цілковито віддається танцеві, вони почали виконувати складніші фігури. Хоч ноги їхні не відривались від підлоги, та в усіх глядачів було враження, яко висловив Дік, гукнувши:

— Дивіться! Пливуть! Летять!

«Вальс Саломеї», що грали їм, поволі завмирав, і вони теж кружляли повільніше й повільніше, аж урешті застигли на місці.

Всякі слова були зайві. Мовчки, навіть не глянувши одне на одного, Грейм і Пола вернулись до гурту, де Дік уже розводився:

— От бачте, молоді та зелені, як нас, старих, колись учено танцювати! Я проти ваших новітніх танців нічого не кажу, завважте. Гарні, хвацькі, любо глянути. А все ж не зашкодило б вам і вальса як слід навчитись. Бо так вальсувати, як ви ото часом, — це нечиста сміхота. Ми, старі, теж дещо доброго вміємо.

— Наприклад? — спитала одна з дівчат.

— Можу сказати. Мені дарма, що від вас, молодого покоління, тхне бензином…

Обурені вигуки на хвильку заглушили його.

— Я знаю, що й сам тхну ним, — провадив Дік. — Але ви всі забули навчитися добрих давніх способів пересування. Адже серед вас, дівчата, нема жодної, що може ходити пішки, як Пола. А з вас, хлопці, кожен зостався б без піг, якби спробував позмагатися в хідні зі мною чи Греймом. Я знаю, що ви всі мастаки ганяти машину, крутити кермо. Але ніхто з вас не вміє як слід їздити верхи — не кататись, а їздити по-справжньому, на справжньому коні. А щоб доброю парою в запрягу правити — де там! А чи багато вас, здоровилів, що гасаєте по бухті на своїх скутерах, уміє взяти в руки штурвал шлюпа чи шхуни і сам, без чужої помочі, допливти куди треба?

— Алє ж ми якось туди попадаємо! — знов озвалась та сама дівчина.

— Не заперечую, — відповів Дік. — Тільки не завжди це у вас виходить хороше. Кого з вас можна побачити в такому вигляді, як Полу, коли вона, з віжками в руках і ногою на гальмі, мчить баскою четвернею но гірській дорозі? Ото краса!

Одного теплого ранку Грейм сидів і читав у холодку в галереї великого подвір’я. Коло нього зібралось кілька душ, поміж них і Пола. Погомонівши трохи, він знов устромив очі в журнал і так зачитався, що забув про всіх, аж поки не відчув, що довкола вже тиша. Він звів очі й побачив, що біля нього сама Пола. Решта відійшли, і їхній сміх долітав аж з другого кінця подвір’я. Але Пола… Пола стояла і дивилась на нього. Її погляд, вираз обличчя спантеличили Грейма. Задума, сумнів, трохи не страх були в очах у неї; і воднораз то був погляд глибокий, допитливий, немов — так ураз підказала Греймові його бистра уява — погляд людини, що дивиться в щойно розгорнену перед нею Книгу долі. Потім вона збентежено спустила очі й виразно зашарілась. Двічі губи її ворухнулись, але, заскочена так видимо, вона не могла здобутися на якесь спокійне слово. Грейм розвіяв ніяковість, мовивши невимушено:

— Ви зиаєте, я оце читав Де Фрісові[127] дифірамби творчості Лютера Бербанка, і мені здається, Дік робить у царстві свійських тварин те саме, що Бербанк у царстві культурних рослин. Ви тут творите життя — ліпите з живого матеріалу нові корисні й прекрасні форми.

Пола, що вже встигла спам’ятатися, зустріла того комплімента задоволеним сміхом.

— Боюся, — провадив Грейм досить поважно, — що я досі марнував своє життя, як порівняти його з вашими досягненнями. Чом я не знайшов собі такого діла, не створив нічого? Я страшенно заздрю вам обом.

— Так, ми розплодили велику силу живих істот, — погодилась вона. — Аж дух захоплює, коли подумаєш, яку силу.

— Авжеж, ваш маєток — справжнє царство плодючості,— усміхнувся Грейм. — Мене ще ніколи так не вражало цвітіння й урожайність життя. Все тут буяє і множиться.

— Ой! — вигукнула Пола, мов раптом щось згадавши. — Я вам колись покажу своїх золотих рибок. Я ж їх розводжу — і на продаж, між іншим. Я постачаю сан-франціським торгівцям найрідкісніші породи й відсилаю рибок навіть до Нью-Йорка. А головне — заробляю на цьому гроші, маю зиск. Так показують Дікові книги, а він вельми пильний рахівник. У нас у мастку немає жодного не заінвентаризованого молотка, жодного не обліченого вухналя. Недарма ж він тримає цілий полк бухгалтерів. Ви знаєте, він урахував усі видатки на робочих коней, навіть найдрібніші, і всі втрати через хвороби й таке інше і з довжелезних стовпців цифр обчислив вартість однієї робочої години тяглового коня точно до тисячної частки цента.

— Ну, а ваші золоті рибки? — нагадав Грейм: йому прикро було, що вона раз у раз згадує про чоловіка.

— І рибок він доручає облічувати своїм бухгалтерам так само, як і все. Мені записують на рахунок кожну годину праці наших робітників чи обслуги, витрачену на них, і всі канцелярські та поштові витрати. Я повинна платити й за оренду приміщення та устаткування. Дік навіть стягує з мене гроші за воду, ніби він міське водогінне товариство, а я домовласниця. І все ж мені лишається десять відсотків чистого зиску, а бувало, що й до тридцяти. Правда, Дік сміється й каже, що як відрахувати управительську платню — цебто мою, — то вийде, що заробітки мої нужденні або й узагалі це діло збиткове, бо за весь прибуток від рибок я б не змогла найняти такого доброго управителя.

Того ж то Дік і досягає такого успіху в усьому, за що береться. Якщо не рахувати спроб, він ніколи не починає нічого, не знаючи точно, до останньої мікроскопічної деталі, що саме він робить.

— Він дуже впевнений, — зауважив Грейм.

— Я не бачила другої людини, так упевненої в собі,— палко підтвердила Пола. — І не бачила такої людини, щоб мала на це стільки права, як він. Я ж його знаю. Він геній — тільки в зовсім незвичайному розумінні. Він геній, бо такий гармонійний і кругом нормальний, що в ньому не може бути