Читати книгу - "Пташиний спів"

Елізабет знайшла примірник «Хто є хто» трирічної давнини у муніципальній бібліотеці на Порчертер-роуд та уважно проглянула інформацію про п’ятдесят двох Греїв, які відзначилися у найрізноманітніших сферах бізнесу та громадської роботи, але мало хто з них народився до 1918 року. Перегорнувши сторінку, вона побачила статтю про останнього Грея:

«ГРЕЙ, Уільям Аллан Маккензі. Старший лікар-консультант Лікарні ім. Королеви Александри, Единбург. нар. Калькутта, 18 вересня 1887, с. Томаса Маккензі Грея та Мейсі Макленнан; одр. у 1920-му, Джойс Амелія Вільямс, дочка д-ра А. Р. Вільямса; один с. одна д. Освіта: Коледж Томаса Кемпбелла, Університет Сент-Ендрю. Б-р природних наук, 1909».

Очами вона пробігла статтю до слів «був учасником війни 1914—18 років». Наче знайшла. Наприкінці наводився його телефонний номер та адреса у Ланаркширі. Проблема була лише у тому, що цьому виданню було вже три роки, і йому вже тоді було... Елізабет підрахувала... вісімдесят вісім.

Як вона й зазначала капралові, не можна гаяти часу. Жінка поквапилася додому та попрямувала до телефону. Той задзвонив, перш ніж вона встигла зняти слухавку.

— Алло.

— Це я.

— Хто «я»?

— Стюарт.

— А, Стюарт. Як твої справи?

— Добре, а твої?

— Ну, як завжди. Дякую. Багато роботи.

Елізабет зупинилася, щоби дати йому можливість висловити причину дзвінка. Але він нічого не сказав, і вона продовжила ще щось розповідати. Але він і далі нічого не відповідав. Зрештою, вона запитала:

— Власне, а ти дзвонив з якоїсь причини?

— Не знав, що обов’язково має бути причина для дзвінка, — його голос був наче ображений. — Я просто хотів поговорити з тобою.

Він вже не вперше дзвонив їй, аби поговорити, і мовчав у слухавку. Може, він просто сором’язливий? Елізабет продовжила розповідати про своє. Їй здавалося неввічливим прощатися з кимось, не вдаючи, що вони невдовзі зустрінуться, і тому перш ніж вона змогла покласти слухавку, виявилося, що вона запросила Стюарта на вечерю.

— Ти маєш якось завітати у гості, — сказала вона.

— Правда? — відповів він. — Коли саме?

— О, ну... Може, в суботу?

То нічого. Хай там як, а він їй подобається. Треба буде щось приготувати. А поки вона вийняла конверт із сумочки й набрала номер у Шотландії. Поки палець повертався на нуль, вона уявила холодний похмурий фермерський дім у Ланаркширі: ось у холі на столі гучно дзвонить старомодний телефонний апарат, і древній дідок важко піднімається з крісла за кілька кімнат звідти та, борючись із болем, повільно суне коридором — і усе це лише задля того, щоб якась незнайомка розпитувала його про війну, учасником якої він був шістдесят років тому. Сміховинно. Хоробрість покинула її, і вона поклала слухавку.

На кухні Елізабет налила у склянку з трьома кубиками льоду трохи джину та поклала скибку лимону. Потім вона плюснула трохи тоніка і з цигаркою повернулася до вітальні. Навіщо було все те? Їй хотілося дізнатися побільше про свого діда — для чого? Щоби краще зрозуміти саму себе? Розповідати своїм уявним дітям про їхній спадок? Швидше за все, це лише примха, але вона настроєна рішуче. Нічого поганого не могло статися від того телефонного дзвінка — ну, можливо, зніяковіє. Не така вже й велика ціна.

Вона знову набрала номер і почула гудки. Вісім, дев’ять, десять. Чотирнадцять, п’ятнадцять. Уже навіть найслабший стариган зняв би...

— Алло? — почувся жіночий голос.

Чомусь це здивувало Елізабет.

— О... Це... це місіс Грей?

— Говоріть, — її голос мав легкий единбурзький акцент. Він звучав далеко і дуже старо. — Джойс Амелія.

— Пробачте, будь ласка, що турбую вас. Мене звати Елізабет Бенсон, і я маю до вас не дуже звичне питання. Мій дідусь воював у одній роті з вашим чоловіком у Першій Світовій, і я намагаюся хоча б щось про нього дізнатися.

Місіс Грей нічого не відповідала. Елізабет навіть засумнівалася, чи вона її взагалі чує.

— Я знаю, це дуже дивно, — продовжила вона. — Мені справді дуже ніяково вас турбувати, але я просто не знаю, до кого ще можна звернутися. Алло? Ви мене чуєте?

— Так. Я погукаю свого чоловіка. Наберіться терпіння. І говоріть голосно — він трохи глухий.

Руки Елізабет нервово затрусились, коли місіс Грей з важким стуком поклала слухавку поруч із телефоном. Вона уявила, як цей прилад лежить на столі в холі, під дерев’яними сходами, де гуляють протяги. Минула хвилина, а потім іще одна. Нарешті у слухавці залунав гучний тремкий голос. Елізабет знову пояснила причину свого дзвінка. Грей не почув, і їй довелося тричі повторити, голосно вигукуючи ім’я дідуся.

— А нащо вам про усе те знати? Господи, то ж було багато років тому, — його голос звучав роздратовано.

— Вибачте, будь ласка, я не хотіла завдати вам клопоту. Я лише дуже хочу знайти хоча б когось, хто знав його та може розповісти, яким він був.

Грей у відповідь прохрипів.

— Ви пам’ятаєте його? Ви воювали разом?

— Так, я його пам’ятаю.

— Якою