Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

– На вашому місці я так часто про це не нагадував би!

– Воліла б я вас побачити на моєму місці! Та в мене ще ангельська витримка!

– Ви надто доброї думки про свою витримку, і це вас губить, бо ви завжди переходите на особисте.

– А ви ні?

– Ну звичайно, ні! Я ніколи не скочуюся до вульгарного!

– Я вам цього ніколи не забуду! Ви тут востаннє! Я з вами більше не знайома! Після всього того, що я для вас зробила! – ну, нехай, кінець і годі. Це моє невідкличне слово.

– Ви цього, не я, захотіли. Тільки коли ви гадаєте, що ваші сни від цього набудуть ваги! Зрештою, я можу й не приходити. Гаразд, я й не приходитиму! Жадали? Прошу! Моєї ноги ніколи тут більше не буде! Нехай усі чують, це останній раз!

– Ну, добре, приходьте. Я не проти вашого приходу, хоч ви мене завжди ображаєте, позбавляючи права на сни. Проте я не та, якою всі кути затирають, не забувайте! Я так само маю право на сни, як і ви, крім того.

– Кожний має право на сни, – втрутилася інша енергійна башта в зливі чогось фіялкового, яка залежно від напрямку, в якому вона говорила, здавалася то чоловіком, то жінкою, – кожний мас право на сни, однак усе залежить від якости.

– Самозрозуміло, від якости, я завжди це тверджу! Тут ви Америки не відкрили!

– Не забігайте поперед батька в пекло! Саме зараз я вам Америку і відкрию, і то ще яку, бо саме мої сни покликані започаткувати.

– Ні, ні, ні! Я протестую! – накинувся на неї добродій із зябрами, який раптом виник десь з боку баштоподібної дами, наче його щойно створили з ребра цього янусоподібного колоса. – Ваші сни безбарвні!

– Ну то й що?

– Ваші безбарвні, а мої в технікольорі!

– Тепер кожний дурень снить у технікольорі!

– Не впадайте в непристойність.

– Ах, ах, яка витонченість, я й не знала, що ви!.

– Шановна пані, ми не на базарі. Пам’ятайте: ваші сни безбарвні, а мої кольорові!

– Натомість мої сни з продовженнями, а ваші.

– Ото здивували! – наче перелетів через увесь гурт, об’явившися, товстун з дихавицею. – 3 продовженнями! Хто їх не мас, тих продовжень! Мені особисто, надто ж під свята, сниться інколи до двадцяти продовжень одного сну, і то не просто собі пласкі продовження, а продовження з кількома варіянтами, темою, розгорненою дією, он як! Це багатство не- зрівняне ні з одним.

– Ото дивина, у мене щонайменше.

– Ви не перебивайте! Мені не вільно хвилюватися. У мене хворе серце. Я ще помру від хвилювання!

– Ну а хто ж вам велить хвилюватися? Не хвилюйтеся собі на здоров’ячко! Зрештою, коли ви досі ще втрималися при житті.

– Ви що, справді домагаєтеся моєї смерти?

– Не шантажуйте, з вами нестерпно говорити!

– Я шантажую? О, справедливість!

– Вічна історія! З вами й до слова не доскочиш!

– А ви й не доскакуйте. Ви вже свого доскочили. Вам належить тепер слухати. Говоритиму зараз я. Тепер моя черга, і я не відступлюся!

– Вашій черзі нема кінця.

– Ви затялися довести мене до інфаркту? Мені погано, я не передихну!

– Таж дайте людині висловитися, з нею дійсно ще станеться інфаркт, – відрухово скрикнув я, вже бачачи, як зараз кликатимуть лікаря, як виноситимуть його на марах, і все навколо попливло туманом. Тільки це був не туман, а повновода ріка, береги якої ледь прочувалися на обрії, так далека вони відійшли на боки, і всі оповідачі снів, що сперечалися, пливли поруч, важко долаючи хвилі, а товстун, хворий на дихавицю, теж плив, не відстаючи від інших, хоч на нього лив дощ, і при кожному спалахові ставало видно, як йому страшно від розгалужених блискавок, та він продовжував плисти, плисти й говорити, і від того, як він говорив, повітря навколо згущувалося й поволі знову набирало обрисів кімнати.

– Я не роблю великого наголосу на продовженні снів, особливо чітко вимовив товстун, обтрушуючися від води. – Я вважаю – це ніщо. Підсвідоме треба й бажано тренувати, як музики тренують пальці. Що більше людина усвідомлює підсвідоме, то більше вона олюднюється, отже.

– Стривайте, стривайте но! Це я вигадав! Прошу не видавати моїх відкрить за свої, це ж просто нечуване!

– З якого часу це ваше відкриття? Ви вже встигли забути, що вперше почули його від мене!

– Ну, щось такого! Та ви знаєте!

– Ваша пам’ять …

– Помиляєтеся, ваша пам’ять.

– До біса пам’ять! – скориставшися суперечкою, втрутився, від голови до ніг наче вкачаний у борошно, чоловік невиразного віку, якого я досі ще не помічав серед гурту. – От у мене сни! І це, зважте, присягаюся, без жодного зусилля пам’яті чи, як ви кажете, тренування підсвідомого, самородки – з перспективою й режисурою, якій позаздрів би найгеніяльніший режисер! Просто пальці пооб’їдав би від заздрощів!

– Ні, ні, ні, у печінках мені ваші самородки! Я протестую, я обурений! – зарепетував раптом, знову появившися на першому пляні, товстун з дихавицею. – Тепер моя черга! Тепер я на черзі! Я ще не розповів!

– Що там черга, коли мої апокаліптичні сни ні з чим незрівнянні! Такого ще не існувало на білому світі! Так! Ніде ні в кого! А в мене цих снів серії, цілі серії!

– В мене теж цілі серії!

– І в мене!

– Помовчіть, бо мені вривається терпець! Завжди ви плутається під ногами! Встигнете. Дайте докінчити! Хіба справа в серії? Зрештою, одне діло ваші серії, а друге мої. Невже ви цього не тямите? Якщо порівняти мої сни про кінець світу з біблійними видивами, апокаліпсис супроти моїх снів – ніщо. Буря в ложці води. Ніщо. О ні, я не вихвалююся, говорячи це, в мене надто багато самокритики, я навіть надміру скромний, так, надто скромний, і ви не потребуєте кривитися, бо якщо хтось інший на моєму місці спромігся б на подібні сни, ого-го, що він про себе подумав би! А я – суцільна скромність, суцільна шляхетність, суцільна вирозумілість, мені ж бо йдеться про інше, зрештою, ви зараз самі переконаєтеся, тут я кажу, як стороння людина, яка лише стверджує факт: мої сни дійсно унікальні. Що не деталь – чудо! Ну хоч би вам найпростіший кадр мого останнього сну, ах, він аж проситься, аби його зафіксували для нащадків! Справді, це був би непрощенний злочин, якби мої сни загинули для людства. До речі, я наполегливо шукаю маляра, який би з моїх розповідей потрапив змальовувати сни.