Читати книгу - "Таємна історія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Він у нормі, — відповіла Камілла, орудуючи ножем та виделкою.
— Звідки ти знаєш?
Її виделка застигла на півшляху до рота, а погляд осліпив мене, немов лампа в обличчя:
— Ми нещодавно бачилися.
— Де?
— У нього у квартирі. Сьогодні зранку, — промовила вона, повертаючись до обіду.
— То як він?
— Усе гаразд. Звісно, ще не зовсім відійшов, але в порядку.
Чарльз, що сидів поряд із нею, похмуро підперши підборіддя рукою, не зводив очей зі своєї тарілки, звідки не взяв ні шматочка.
На вечерю ніхто з двійнят не з’явився. Френсіс був у гарному настрої, тому говорив не змовкаючи. Повернувшись із Манчестера, він почав демонструвати свої покупки: піджаки, шкарпетки, підтяжки, сорочки в найрізноманітнішу смужку, вишукані краватки, одна з яких — із зеленувато-бронзового шовку в оранжевий горошок — призначалася мені. (Френсіс завжди щедро роздавав одяг. Він легко віддавав нам із Чарльзом свої старі костюми. Та оскільки Френсіс вищий за Чарльза й худіший від нас обох, доводилося йти до місцевого кравця. Я все ще ношу багато його костюмів: Sulka, Aquascutum, Gieves & Hawkes.)
У книгарні він також побував. Привіз біографію Кортеса, переклад із Григорія Турського[206] та монографію про жінок-убивць вікторіанської епохи, надруковану в Harvard University Press. Френсіс також приготував дарунок і для Генрі — збірник мікенських написів із Кносса[207].
Я погортав книгу. Масивна. Тексту в ній майже не було, суцільні фотографії розбитих табличок із написами — лінійним письмом Б, — відтвореними нижче у факсимільний спосіб. На деяких зображувався один-єдиний символ.
— Йому сподобається, — сказав я.
— Я теж так гадаю. Це найнудніша книга, яку мені вдалося вискіпати. Планую завезти йому ввечері.
— Може, й мені поїхати з тобою?
— Як забажаєш, — Френсіс закурив. — Однак я не збираюся заходити. Покину її на ґанку.
— А, ну тоді гаразд, — промовив я, відчувши дивне полегшення.
Усю неділю я провів у кабінеті доктора Роланда. Близько одинадцятої вечора усвідомив, що за цілий день так нормально й не поїв, якщо не враховувати печиво та численні горнятка кави, тому зібрав речі, замкнув кабінет і пішов глянути, чи Rathskeller іще працює.
Працював. У Rathskeller, що був продовженням кафетерію, готували погано, але, як у нас тоді казали, нема ради на «Ратс». Там були пара автоматів для пінболу та музичний автомат, і хоча справжньої випивки не купиш, можна було розжитися розбавленим пивом у пластиковому стаканчику за якихось шістдесят центів.
Тієї ночі там виявилося гамірно й людно. «Ратс» у принципі мене дратував. А для таких людей, як Джад і Френк, котрі з’являлися тут, щойно відчиняли двері, це місце — центр усесвіту. Вони й зараз були тут, умостившись за столом біля своїх підлесників та прихвоснів, з нездоровим азартом поринули в якусь гру, сенсом якої, судячи з усього, було докласти зусиль, аби вдарити іншого гравця по руці шматком розбитого скла.
Я пробрався крізь натовп і замовив шматок піци й одне пиво. Поки несли їжу, я обвів поглядом відвідувачів та помітив Чарльза. Він самотньо сидів у кінці бару.
Я привітався, і він повернувся до мене впівоберта. Уже захмелів. Його виказувала поза — не те щоб нетверезий сам по собі, а радше таке враження, ніби інша істота, похмура й пасивна, оселилася в його тілі.
— О, це ти. Прекрасно, — промовив він.
Я не міг збагнути, що він робить у цьому плюгавому місці, наодинці, і чому п’є огидне пиво, коли вдома його чекають найкращі трунки, які лише можна забажати.
Він щось сказав, однак через музику та гамір мені не вдалося розчути слів.
— Що? — нахилився я ближче.
— Кажу, позичиш мені трохи грошей?
— Скільки?
Він порахував на пальцях.
— П’ять доларів.
Я простягнув йому гроші. Він виявився не настільки п’яним, щоб прийняти їх без тисячі вибачень та обіцянок повернути.
— Я хотів сходити в банк іще в п’ятницю, але…
— Усе гаразд.
— Чесно, — він обережно витяг із кишені зіжмаканий чек. — Бабуня прислала. В понеділок отримаю готівку.
— Не переймайся, — запевнив його я. — Що ти тут робиш?
— Хотілося провітритись.
— Де Камілла?
— Не знаю.
Його стан дозволяв йому дістатися додому на своїх двох, однак «Ратс» залишатиметься відчиненим ще години дві, і думка лишити його тут наодинці мене зовсім не приваблювала. Після похорону Банні декілька незнайомців, включно з секретаркою з відділення соціальних наук, намагалися підібратись до мене заради всіх деталей. Я відкараскувався від них завдяки трюку, якому навчився в Генрі: безжалісний погляд та нуль емоцій змушували ласих до подробиць зніяковіло щезати. То була майже безпрограшна тактика, проте одна річ — контактувати з такими людьми на тверезу голову, зовсім інша — на п’яну. Наклюкатися я ще не встиг, але стовбичити в барі, доки Чарльзові не схочеться піти звідти, я був не готовий. Будь-яка спроба витягти його силоміць лише посилила б його бажання там залишитись: у налиганому стані він мав звичку робити все цілковито навпаки.
— Камілла знає, що ти тут? — запитав я його.
Він нахилився до мене, тримаючись за край шинкваса.
— Що?
Я повторив запитання. Його обличчя спохмурніло.
— Не її собаче діло, — відповів він і повернувся до свого пива.
Принесли моє замовлення. Я розплатився, а потім сказав Чарльзові:
— Вибач, я повернусь через хвилинку.
Я пройшов повз чоловічу вбиральню, що була у вічно мокрому смердючому коридорі, перпендикулярному до бару; тож я зник із поля зору Чарльза й підійшов до телефонного автомата. Здається, чекав цілу вічність, поки якась дівчина розмовляла по ньому німецькою, і саме коли я вже зібрався був піти, вона поклала слухавку. Витягнувши з кишені четвертак, я набрав номер двійнят.
Двійнята зазвичай не користувалися тактикою Генрі: якщо вони були вдома, то переважно брали слухавку. Однак цього разу ніхто не відповів. Я набрав номер іще раз і поглянув на годинник. Двадцять хвилин на дванадцяту. Я не міг уявити, де носить Каміллу в такий пізній час. Хіба що вирішила піти на пошуки Чарльза.
Я повісив слухавку, забрав свій четвертак, що випав із таксофона, поклав у кишеню та повернувся до стійки. На секунду я подумав, що Чарльз просто пересів кудись в інше місце, однак потім збагнув, що його в барі вже не було. Випивши останню краплю пива, він розвернувся та пішов.
Несподівано Гемпден знову зазеленів, немов райський сад. Майже всі квіти загинули під снігом, однак жимолость, бузок та деякі інші пізньоцвіти тепер буяли в усій красі. Дерева розпишніли, листя густо вкривало кожну гілку. Шлях до Північного Гемпдена раптово став неймовірно вузьким: зелена стіна
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємна історія», після закриття браузера.