Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що ти там шукаєш? — втрачаючи терпець, загорлав архієрей.
— Папір, — помовчавши трішки, спроквола озвався монах. — Папір, ваше преосвященство.
— Що за папір, забаро ти чортова, прости Господи?!
— Аж ось, — знайшовши нарешті, спокійно й дляво проспівав ченчик і повагом витяг із-за пазухи аркуш цупкого паперу. — Вони малювали на цьому папері…
— Далі!
— …Де в нас — церкви…
— Далі!
— Де собор…
— Ну?
— Де млини…
— Не дляйся!
— Де замок… де другий… де вежі… де на озері гребля… а де з гарматами вали.
— Укиньте німців до пушкарні, — звелів воєначальник.
— Та попитайте, — додав Козак Мамай, — за чим вони прийшли до нас?
Куценький ченчик запитально поглянув на єпископа.
— Попитайте, — потвердив той.
— Воля владики, — знову вклонився келійник і, поклавши на стіл шпигунське малювання спійманих німців, помалу-малу позадкував до дверей.
— Маруда чортова! — вилаявся вслід владика й перехрестився: — Прости, Господи, на чорнім слові…
І всі замовкли знов.
Сиділи біля печі голоднісінькі, принюхуючись до знадливих пахощів киплячого козацького борщу: хто — з жаданням, хто — з цікавістю, а хто — зі страхом.
— Добрий буде борщ, — знову не раз і не два казав пан єпископ.
— А звісно ж, добрий, — помовчавши з хвилину, всякий раз відповідав Козак Мамай.
Мудрий борщ кипів уже в ключ; сичав, стікаючи на черінь. Бушував буйний вогонь, і бліде обличчя старого єпископа зашарілось, наче од вітру та сонця.
На лиці матінки ще відбивався страх: як то її синок? Чи ж він спроможеться ковтнути бодай ложку цієї нелюдської страви?
Мамай думками залітав кудись далеко…
Та й усі вони, мовчавши, там, біля печі, міркували — кожен про своє, а всі заразом — про одне, про війну.
Михайлик, о, Михайлик думав не про своє несподіване сотниківство, ні, він уже не думав і про вранішню свою біду, про зраду панни Подолянки, мислі його повертались раз по раз до некованих коней, до кашоварських казанів своєї сотні, до нестачі пороху та куль.
Михайликова неня думала про те, чому її синок, котрому так стало щастити, чому він журиться? Що скоїлося з ним цеї ночі, поки матінка, стомившися, проспала хвилину, коли він подався був кудись без неї? І про все про це думаючи, Явдоха без жалю картала себе за необачність, але ж найбільше турбував її тепер той самий сотниківський клопіт: чи ж добре нагодували козаків, чи ж перуть вони там зараз сорочки, чи ж полагодили підстрелену сьогодні гаківницю?
Русявий велетень Іванище, збентежений тим, що в нього в кузні вже кінчається запас заліза, подумував, чи не можна б перекувати на зброю залізну огорожу, що чудовим візерунком оточує господу пана Купи…
Мамай з Іваненком коли-не-коли перекидалися словом-двома та й знову задумувались над тією справою, котру вони мали негайно розпочати: над шуканням заліза, селітри та інших скарбів.
А владика… він думав чи не зразу про все, про що належить думати перед завтрашнім боєм заклопотаному воєначальникові…
Згадавши про щось вельми важливе, єпископ плеснув у долоні й гукнув до дверей:
— Гей, там!
Але ніхто не відгукнувся.
— Отче Зосимо! — знову покликав Мелхиседек.
За якусь хвилину ставши на порозі, куценький ченчик повагом уклонився:
— До розказу, владико.
— Знайди мені в городі спудея Прудивуса. І того вченого… пана Романюка.
— Де ж їх шукати, ваше преосвященство? — спиняючись по кожнім слові, спитав монах, і це баріння, і вся ота нудотна длявість його мови, тихоплавність рухів — усе це вже доводило владику замалим не до сказу, а взяти собі якогось іншого келійника він не зважувався з причин, що про них ми розкажемо згодом. — Де? Шукати де? — повторив монашок і знову вклонився його преосвященству.
— Мерщій!
— Я й так — мерщій, владико.
— Одним духом.
— Я й так — одним духом, владико.
— Приведи їх до мене. Іди!
— Іду, владико.
І куций поволеньки подибав до порога, неначебто ніс на голові цебро, в якому клекотів, паруючи, який-небудь окріп, смола а чи козацький мудрий борщ.
— Мені теж потрібен той Прудивус, — роздумливо мовив Мамай і зняв з казана покришку, щоб помішати довгою куховарською ложкою щиру козацьку страву.
22
Спудей Прудивус на ту пору — в шинку «Цур дурня в чарку», в задній кімнаті, де в шинкарочки Насті Певної стояли в запасі барила та сулії, він тут прощався з товаришами спудеями, які й досі не вирішили — йдуть вони з ним чи лишаються в Мирославі, прощався з поклонниками своєї кебети, що їх немало він придбав тут, показуючи добрим людям безжурного наймита Климка, прощався і з похмурим та заклопотаним Гнатом Романюком, прощався і з веселим сьогодні французиком Філіппом Сганарелем, який завше бував у журбі веселим і в радощах — сумним.
От йому й зараз було весело, тому що було сумно, як і всім оцим людям, котрі прийшли сюди пошапкуватися з лицедієм Прудивусом.
Він його вперше побачив, Пилип-з-Конопель, учора в час вистави, і зразу ж полонила душу запорожця щира вдача цього самим Богом обдарованого кумедіянта, і талант його, і сміливість, що помагали кепкувати з кривди, зла й неправди, хоч би хто носив їх у собі, хоч би й такий навіть страшний та небезпечний чоловік, як пан Пампушка-Стародупський, що його Прудивус нещадно висміяв учора перед громадою цілого міста.
І пан Романюк, і Пилип, і Йван Покиван, і Данило Пришийкобиліхвіст, і запорожці, що були тут, і ремісницька челядь, і прийшлі селяни, хоч і сиділи вони на барилах з оковитою, ніхто не хильнув у той вечір ні чарки: всі слухали, як славно читає щось Пилип-з-Конопель із товстенної ненаської книги.
Заприязнившися з веселим французом, Прудивус іще вчора просив почитати, перекладаючи а то й переказуючи, хоч трішки з товстенного роману Шарля Сореля «Кумедний життєпис Франсіона», бо одне з його видань Пилип, як відомо, возив у тороках разом з «Комічним романом» Скаррона, з українським Словником Памви Беринди та з французьким «Описом України» де Боплана.
Слухавши звечора початок «Франсіона», який заполонити міг би й не таке легке серце, як у Тимоша Прудивуса, спудей наш так захопився читанням, кумедними пригодами, всіма дотепами й непристойностями тої книги, що ладен був би й свій відхід до Києва відкласти, коли б не тягли його з Мирослава дві обіцянки: понести по Вкраїні листа до українського простолюду, що його вчений гуцул саме
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця», після закриття браузера.