Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

— Заступник політрука стрілецької роти Петров! Прибув у ваше розпорядження за наказом штабу поліських партизанських загонів.

— Стрілець, значить, — не приховуючи розчарування, кинув Одуха. — Мені доповідали: сапер прийшов, а ти із стрілецької…

— І сапер теж, — усміхнувся Петров. — Кадрову служив у саперному батальйоні. Потім — стрілецький полк у Тернополі. Війну починав як сапер, заміновував мости та греблі…

Обличчя командира посвітлішало.

— То сідай, сідай же. Я не генерал і навіть не заступник політрука, переді мною тягтися не треба. Звати тебе як, сапер?

— Михайло.

— Комуніст?

— Кандидат партії.

Петров коротко розповів Одусі свою загалом звичайну для того суворого часу історію — історію солдата, котрий не з власної волі, а з обставин, від нього незалежних, опинився на території, захопленій ворогом. Таких історій Одуха вже чув немало.

— Усе зрозуміло, — мовив він по паузі. — За те, що до нас прийшов, щире спасибі. А справі допоможеш, тоді спасибі скаже Батьківщина. Бачиш, як тут ешелони один за одним гуркочуть? Роботи вистачить, і бажаючих випробувати німецькі вагони на міцність теж немало. Шкода тільки, підривників у нас обмаль, кустарщиною займаємось. Ти познайомся для початку з одним парубійком, є тут такий Льонька Русак. Теж підривною механікою цікавиться. Побалакай із ним.

Знайомство Петрова із Русаком відбулося того ж таки дня. Петров розшукав його біля багаття. Чорнобровий юнак, усміхаючись, простягнув йому руку.

— Сибіряк? — запитав Петров, ледь почувши голос Льоньки.

— Точно. Новосибірські ми.

— Земляки, значить. Яким вітром занесло сюди?

Немолодий уже партизан у накинутому на плечі кожушку сидів навпочіпки перед багаттям і, помішуючи щось у закіптявілому відрі, неголосно проговорив:

— Вітер один для всіх — війна… Він на фронті в танку горів та сім разів із тюрем та концтаборів фашистських тікав, із самої люблінської фортеці вирвався, земляк твій Льонька. А ти йому допит вчиняєш. Його ми знаємо, а хто ти будеш, почути не завадить. Коли не секрет, звичайно.

— Які тут секрети? — Петров розумів, що назватися земляком чорнобрового Льоньки — цього надто замало тут, в осінньому лісі, пропахлому димом партизанських багать. — Біографія в мене куценька. Родом із села Талівки. Одинадцяти років пішов у теслі, бо батько хворів, а сім'я велика… Потім у Томську в гірничому технікумі вчився, але не закінчив — довелося йти працювати на завод. Звідти й до армії покликали. Два роки служив сапером у Кемерові. Війну зустрів під Тернополем. Прикривав відхід свого полку. Було нас дванадцять, а живих залишилося троє… Пішли ми на схід. Німці давно обійшли нас і праворуч, і ліворуч, і вперед далеко просунулися. Та всього не розкажеш… Сталося так, що залишився я сам. Вирішив пробиратися в Білорусію, до партизанів. У Єльському районі, на Поліссі, натрапив нарешті на один загін. Слабенький, малочисельний, він на значні операції не замахувався. Пострілювали ми в німців, котрі від своїх відставали, іноді дрібні обози захоплювали, поліцайню ганяли. А здебільшого в лісових хащах ховалися. Сумно було в такому загоні… Та якось запропонував командир мені і ще одному хлопцеві, місцевому партизану, на пошуки штабу поліських загонів вирушити, щоб зв'язок з ними встановити. Ну, пішов. Подалися ми за Прип'ять, довго блукали лісом, поки натрапили на партизанів. Ними наш генерал командує. Озброєні добре, одягнені, боєприпасів вистачає. В тих місцях — справжня партизанська армія. Подекуди в селах німців ще й не бачили, люди, як і раніше, в колгоспах працюють. Аеродроми там партизанські є, наші літаки з-за лінії фронту регулярно приземлюються… Доповіли ми про наш загін, і попрохав я генерала, щоб мене зарахував у партизанську бригаду, котра діяла поблизу залізниці. Якраз у ті дні ваші хлопці прибули до білоруських партизанів. У штабі мені кажуть: «На Україні воювати починав, там і продовжувати доведеться; подільським партизанам підривники потрібні, збирайся в дорогу…» Більше й розповідати немає про що.

— А коли немає, то присувайся ближче до нашого кулешу, якщо ложку маєш, — підморгнув партизан у кожушку, здіймаючи з багаття відро. — Земляк твій Льонька приволік до лісу он те залізяччя, — він показав на товстелезного дуба, під яким лежала купа артилерійських снарядів. — Нахваляється з них тол добути, якщо на вогні підсмажити. Вдасться фокус?

— А чого ж? — ковтаючи гарячий куліш, кивнув Петров. — За двісті сімдесят градусів температура сягне, і будь здоровий — бабахне, що й кісток не збереш.

— Як же тоді? Нехай добро пропадає? До нас поки що літаки не літають, а вибухівка потрібна, — вставив Льонька Русак.

— Подумаємо. Добровольців для такого діла треба.

— Добровольці знайдуться, тільки свисни, — обізвався партизан Сашко Гіпс.

Досить нескладна споруда, що її побачили через якийсь час партизани в лісі, була названа ними «чортовою кухнею». Та це вже було пізніше, тоді, коли про Михайла Петрова взнали в усіх загонах народних месників Поділля, коли про нього, а також про його земляка Льоньку заговорили в містах і селах, в німецьких комендатурах та в охоронних підрозділах, котрі тримали під своїм наглядом залізницю.

Згодом Петров та його друзі вдосконалили «чортову кухню», розтоплений тол стали виливати в заздалегідь приготовлені форми, перетворювати на важкі восьмикілограмові «паляниці», як казали жартома партизани. Скрізь, де тільки можна, шукали бійці снаряди, авіабомби, звозили до лісу. З'являлися в Петрова та Русака десятки учнів. «Чортові кухні» закуріли в багатьох партизанських загонах Поділля. І не було жодного випадку, щоб ця небезпечна справа закінчилась де-небудь трагічним феєрверком — жодна бомба, жоден снаряд не вибухнули на партизанських багаттях. Знаючи, що з вибухівкою не жартують, був Михайло Петров учителем суворим і причепливим, не терців безпечної хвацькості і нехлюйства. Та все було потім.

А того затуманеного ранку, коли задиміла перша «чортова кухня», кілька бійців, повертаючись до табору після нічної операції, вгледіли поміж деревами щось, дуже схоже на грубо складену піч. На ній стояв звичайний бідон, у яких на селах возять молоко. В бідоні кипіла вода, «виварюючи» підвішений на вірьовці