Читати книгу - "Зраджений коханням, Шенна Кахрет "

Я розкинула руки в сторони для обіймів. Лестерн лише ліниво відкрив повіки і не ворухнувся.

—Я не хочу, - відповів хлопець.

Я байдуже знизала плечима і попрямувала до дверей.

Через мить мені в спину прилетіла подушка. Я з обуренням підняла її і шпурнула в Лестерна. Хлопець ухилився і засміявся.

—Нормально могли попрощатися, - сказала я.

—Ти справді нудна.

Я показала хлопцю язик і розвернулася до дверей. До мого вуха долинуло, як Лестерн підвівся і попрямував у мій бік. Потім я відчула його міцні руки на талії.

—Краще б ти прийняла мою пропозицію щодо ночівлі.

—Я не можу, ти знаєш, - сумно сказала я.

—Скажи, що будеш вчитися зі мною.

—Я сказала, що ти найгірший учитель, який у мене тільки був.

—Чортова брехунка, - прошипів хлопець і вщипнув мене за бік.

Кімната залилася моїм дзвінким сміхом. Лестерн лише посміхався.

—Твоє волосся чудово пахне.

Я густо почервоніла.

—Це було надто відверто, - зізналася я.

—Мелліса зніяковіла, - сміючись, оголосив Акоста. —Це що, жарт?

—Йди до біса.

Я спробувала прибрати руки хлопця від себе, але він лише міцніше притиснув мене до себе, цілуючи у скроню.

—Хочеш, можеш сховатися в шафі.

—Ти точно мій коханець?

—Ну, точно не чоловік.

Лестерн поцілував мене у щоку. Потім його губи перейшли на шию. Я заплющила очі від задоволення.

Так хотілося стояти вічно. Насолоджуватися обіймами коханої людини і нікуди не поспішати, ні від кого не ховаючись. Тільки ми вдвох і більше нікого.

Але моїм бажанням судилося розбитися, як розбився б найтендітніший фарфор. На порозі стояв Росс.

Мої очі округлилися. Лестерн відпустив мене. Я поспішила опинитись на протилежному боці кімнати, зливаючись зі стіною.

На обличчі Акости більше не було й тіні посмішки. Лише серйозність та холод. Здавалося, хлопець не знав, що таке відчувати. Погляд Росса не був теплішим. Посмішка, що була спочатку, повільно сповзла з його обличчя. Рука Харісона міцніше стиснула ключ-перепустку. Його погляд не кидався з моєї постаті на постать Лестерна. Він чітко дивився лише в очі Акості.

—Мелл-Мелл, почекай мене в коридорі, - грубо звернувся до мене Харісон.

Я бачила, як стиснулися кулаки Лестерна. Йому не сподобався такий тон у мій бік.

Кивнувши, я вийшла з кімнати. Перш ніж Росс зачинив двері, я глянув на Лестера.

«Місце під ліжком ще є?», - запитували мої очі.

Нервно ходити з боку в бік у коридорі, було нестерпно. Долоні спітніли. Я ходила туди-сюди, промотуючи в голові всі можливі варіанти подій. Мені хотілося рвати на собі волосся, яке ставало дибки від жахливих думок. Сльози теж не хотіли оминати цю ситуацію. Але зараз було не до них. Зараз був час зовсім не для жалю до себе та Лестерна. Потрібна сила, витривалість і розумні думки. Як викрутитись?

Я важко зітхала, намагаючись привести подих у норму.

«Треба постаратися заради Лестерна. Треба постаратися щось придумати», - твердив мозок.

Голова знову озвалася болю. Я зіщулилася, але спробувала про це забути. Був не час для перешкод.

Двері відкрилися. Я глянула на хлопця. Росс був цілий і неушкоджений. Його постать затуляла собою відкриту кімнату. Я не наважилася подивитись Харісону за спину.

Хлопець міцно взяв мене за руку і повів геть від кімнати Лестерна. Двері тихо зачинилися.

Росс тягнув мене мовчки. Куди? Це було гарне запитання. Зараз мене навіть більше турбувало не власне життя, а стан Акости. Якщо Харісон вийшов здоровим і неушкодженим, що щодо Лестерна? Чи сидить він зараз у кімнаті, заліковуючи свої рани, чи теж без жодної подряпини?

Порив злого вітру огорнув мене з ніг до голови. Він навіть мав нахабство залізти мені під одяг. Але не він викликав у мене мурашки по шкірі. То був Росс.

Харісон ударив мене по обличчю. Це був дзвінкий ляпас. Так хлестали коня. Звук був ідентичний.

На очі звернулися сльози. У погляді Росса я не помітила ні краплі співчуття чи каяття за подібне рукоприкладство.

—Що це за фокуси? - загарчав Харісон. —Варто мені відійти від тебе всього на пару годин, як ти вже з іншим обтискаєшся!

—Все не так.

—А як? - Росс схилив голову на бік. —Як? Поясни мені, Мелл-Мелл, бо я нічого не зрозумію. Так?!

Ще один ляпас обпік мені щоку. Я глибоко задихала. Думки продовжували влаштовувати кашу в голові. З носа потік струмінь крові.

—У нас весілля не за горами, якщо ти забула.

—Ми просто наряджали ялинку. Звичайна, дружня допомога.

—Чому ви обіймалися? Я не сліпий, люба.

—Я забрала у Лестерна новорічну іграшку. Він намагався повернути її, - збрехала я.

Сірі очі Росса зображали нудьгу, жалість, недовіру та огиду до мене. Потім хлопець кинув мене на бетонну доріжку. Я болісно приземлилася навколішки. Десь ринула кров. Я застогнала і занила від болю.

—Повія, - кинув Росс, перш ніж піти.

***

Я впиралася долонею в стіну, ледь як кряхкаючи до кімнати. Я не йшла, я тягла понівечену дитинством, Роєм і Россом ногу. Саме звідти і текло найбільше крові. На іншому коліні вона давно засохла.

Надворі я пробула не менше двох годин. Холодний вітер став моїм другом. Єдиним звуком був стукіт моїх зубів. Я ще довго не могла стати самостійно. Ніхто не прийшов мені на допомогу. Ні Лестерн, ні Харісон, ні хтось із студентів.

У коридорі, як равлик, я залишала після себе сліди. Червоні краплі так і скочувалися по нозі, бажаючи залишити відбиток у цьому приміщенні.

Діставшись до кімнати, я ввімкнула світло. Моє серце відразу огорнулося теплом, а біль пішла на другий план. Очі сповнилися сльозами. Губи розпливлися у легкій усмішці (на більше я зараз не була здатна).

На письмовому столі було кілька банок зі спиртом, пара пачок бинтів, стільки ж лейкопластирів та вати.