Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

— Полковнику Вест, аж не віриться! Я зовсім не думав, що знову вас побачу! — Він схопив Веста за руку й міцно її стиснув. — Радий, що ви прорвалися. Збіса радий! Насмілюся вам сказати, що мені тут бракувало вашої холодної голови. — Він пильно вдивився в очі Вестові. — Щоправда, друже мій, у вас стомлений вигляд.

Заперечувати це було безглуздо. Вест знав, що ніколи не був першим красунчиком Аґріонта, проте завжди пишався тим, що має чесний, дружній і приємний вигляд. Скупавшись уперше за кілька тижнів, натягнувши позичену форму та нарешті поголившись, він ледве впізнав своє обличчя у дзеркалі. Усе в ньому змінилося, загострилося, знебарвилося. Яскраво виражені вилиці стали грубими, волосся та брови, що поступово рідшали, були повні темної сивини, а підборіддя стало худорлявим та схожим на вовче. У шкіру на його блідих щоках, на вузькому переніссі над гострим носом, у кутиках очей глибоко врізалися сердиті зморшки. Очі були найстрашніші. Вузькі. Голодні. Крижаного сірого кольору, неначе лютий холод в’ївся йому в череп і досі там ховався, навіть у теплі. Він спробував згадати давні часи, всміхнутись і посміятись, виразити мімікою те, що виражав колись, але на цьому обличчі, схожому на кам’яну стіну, все це здавалося дурницею. З люстра на нього дивилася сувора людина, яка вперто не зникала.

— Це була важка мандрівка, сер.

Бурр кивнув.

— Звісно, звісно. Жахлива мандрівка, ще й не в ту пору року. Виявляється, добре, що я послав із вами тих північан, еге ж?

— Чудово, сер. Надзвичайно відважна й винахідлива компанія. Вони не раз рятували мені життя. — Він скоса позирнув на Пайка, який нерухомо стояв за ним у тіні на поважній відстані. — Та й усім нам.

Бурр поглянув на розтоплене обличчя засудженого.

— А це хто такий?

— Це Пайк, сер. Сержант рекрутів зі Старикси, відбився під час бою від своєї роти. — Ця брехня зірвалася з Вестових уст із дивовижною легкістю. — Він та одна дівчина, як я гадаю, донька кухаря, що була з обозом, долучилися до нас дорогою на північ. Він чудово нам допоміг, сер, добре виручав у небезпеці. Ми без нього не витримали б.

— Чудово! — сказав Бурр, підійшов до засудженого та взяв його за руку. — Молодець. Вашого полку більше немає, Пайку. На жаль, мало хто з нього вижив. Уцілілих ізбіса мало, та в моїй ставці завжди потрібні надійні люди. Особливо ті, хто добре виручає в небезпеці. — Він протяжно зітхнув. — У моєму розпорядженні таких небагато. Сподіваюся, ви погодитеся залишитися з нами.

Засуджений ковтнув.

— Звичайно, лорд-маршале, це було б честю для мене.

— А як же принц Ладісла? — промимрив Бурр.

Вест глибоко вдихнув і опустив погляд на землю.

— Принц Ладісла... — Він замовк і повільно захитав головою. — Нас заскочили зненацька вершники, що захопили ставку. Це сталося так швидко... Я шукав його опісля, та...

— Зрозуміло. Що ж. От і все. Він узагалі не мав командувати, та що я міг зробити? Я ж лише керую армією, хай їй грець! — Він по-батьківськи поклав руку Вестові на плече. — Не картайте себе. Я знаю, що ви зробили все, що змогли.

Вест не наважився підвести погляд. Йому стало цікаво, що сказав би Бурр, якби знав, що насправді сталося там, у холодній дичавині.

— Ще якісь уцілілі є?

— Трохи. Лише купка, та й то жалюгідна. — Бурр ригнув, скривився й потер живіт. — Мушу вибачитися. Кляте нетравлення просто не хоче минати. Тутешня їжа і взагалі... ох.

Він знову ригнув.

— Вибачте, сер, але яке в нас становище?

— Одразу до справ, так, Весте? Мені в вас саме це завжди й подобалось. Одразу до справ. Що ж, буду чесним. Коли я одержав вашого листа, ми планували знову піти на південь, аби прикрити Остенгорм, але погода була жахлива і ми майже не могли рухатися. Північани ніби повсюди! Може, більша частина армії Бетода й стояла біля Кумнуру, та тут він залишив достатньо вояків, щоб нам стало непереливки. На наші шляхи забезпечення постійно нападали, сталося кілька безглуздих і кривавих сутичок, а ще — безладний нічний бій, через який у дивізії Кроя мало не зчинилася повноцінна паніка.

Полдер і Крой. Вестові полізли в голову неприємні спогади, і прості фізичні незручності мандрівки на північ почали здаватися досить привабливими.

— Як там генерали?

Бурр сердито глянув із-під важких брів.

— Ви б могли мені повірити, якби я сказав, що як ніколи кепсько? Їх не можна запускати в одну кімнату, щоб вони не почали чубитись. Мені доводиться влаштовувати наради з кожним із них у різні дні, щоб уникнути бійок у своїй ставці. Сміховинна ситуація! — Похмуро закрокувавши наметом, він зчепив руки за спиною. — Але шкода, яку чинять вони, меркне в порівнянні з клятим холодом. Люди страждають на обмороження, на жар, на цингу, намети для хворих заповнені вщерть. На кожного вояка, вбитого противником, припадає двадцятеро, яких ми втратили через зиму, а в тих, хто ще ходить, дуже мало душевних сил на бої. Що ж до розвідки, то... ха! Навіть не питайте! — Він сердито ляснув по мапах на столі. — Усі плани тутешньої місцевості — вигадки. Від них жодної користі, а в нас практично немає вправних розвідників. Щодня туман і сніг, і з одного боку табору не видно другий! Правду кажучи, Весте, ми навіть не здогадуємося, де зараз перебувають основні сили Бетода...

— Він південніше, сер, можливо, за два дні шляху позаду нас.

Бурр підняв брови.

— Та невже?

— Саме так. Тридуба та його північани під час нашого переходу пильно за ними стежили й навіть влаштували кілька неприємних сюрпризів деяким їхнім дозорцям.

— Як той, що вони влаштували нам, так, Весте? Мотузка через дорогу і все таке? — Він захихотів собі під носа. — Кажете, за два дні шляху позаду нас? Це корисні відомості. Збіса корисні!

Дорогою назад до столу Бурр скривився й поклав руку на живіт, а тоді підняв лінійку й заходився вимірювати відстані.

— Два дні шляху. Отже, він десь тут. Ви впевнені?

— Я впевнений, лорд-маршале.

— Якщо він прямує до Дунбрека, то пройде біля позицій генерала Полдера. Можливо, ми зуміємо втягнути його в бій, перш ніж він нас обійде, може, навіть влаштуємо йому