Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

— Я краще одразу повернуся до роботи, сер...

— Знаю, і ви могли б мені придатись, але в будь-якому разі відпочиньте день чи два: світ від цього не загине. Ви пройшли неабияке випробування.

Вест ковтнув. Раптом він і справді відчув себе страшенно втомленим.

— Звичайно. Мені треба написати листа... сестрі. — Це було дивно казати. Він багато тижнів не думав про неї. — Я маю повідомити їй, що... живий.

— Добра ідея. Я пошлю по вас, полковнику, коли ви будете мені потрібні.

Бурр відвернувся і згорбився над своїми планами.

— Я цього не забуду, — прошепотів Пайк Вестові на вухо, коли він вибрів за запону назад, на холод.

— То дрібниці. У тому таборі ні тебе, ні її не зшукаються. Ти знову сержант Пайк, от і все. Можеш забути свої помилки.

— Я цього не забуду. Тепер я ваша людина, полковнику, хоч що станеться. Ваша людина!

Вест кивнув і пішов, насупившись, крізь сніг. Здавалося, що війна вбивала безліч людей. Але декому надавала другий шанс.

Вест зупинився на порозі. Він чув, як усередині регочуть голоси. Давні, знайомі голоси. Вони мали дати йому відчуття безпеки, тепла, приналежності, але цього не сталося. Ба більше, вони його лякали. Вони вже точно зрозуміють. Тицьнуть пальцями й закричать: «Убивця! Зрадник! Лиходій!» Він знову повернувся до холоду. На табір м’яко опускався сніг. Найближчі намети здавалися чорними на тлі білої землі, а ті, що за ними — сірими. Ще далі вони були м’якими привидами, а потім — усього-на-всього тьмяними силуетами в вихорі крихітних сніжинок. Ніхто не ворушився. Повсюди було тихо. Він глибоко вдихнув і пробрався за запону.

Троє офіцерів сиділи за благеньким складаним столиком усередині, підсунутим до розпаленої грубки. Джеленгормова борода розрослася так, що стала схожа на лопату. У Каспи голова була перев’язана червоним шаликом. Брінт був закутаний у темний плащ і роздавав карти іншим двом.

— Трясця, та опустіть ту запону, там зим... — У Джеленгорма відвисла щелепа. — Ні! Не може бути! Полковник Вест!

Брінт підскочив, наче від укусу за дупу.

— Блядь!

— А я вам казав! — вигукнув Каспа, пожбурив свої карти на столик і божевільно всміхнувся. — Я ж казав вам, що він повернеться!

Вони оточили його, поплескали по спині, потиснули йому руки й затягнули до намету. Жодних наручників, жодних оголених шпаг, жодних звинувачень у зраді. Джеленгорм провів його до найкращого стільця, себто того, який найменше ризикував обвалитися, тим часом як Каспа подихав у келих і витер його пальцем, а Брінт витягнув із пляшки корок, злегка плямкнувши.

— Коли ти сюди дістався?

— Як ти сюди дістався?

— Ти був із Ладіслою?

— Був у бою?

— Стривайте, — промовив Джеленгорм, — дайте йому хвилинку!

Вест відмахнувся від нього.

— Я дістався сюди сьогодні вранці й одразу прийшов би до вас, якби не вкрай важлива зустріч із ванною та бритвою, а потім — із маршалом Бурром. Я був із Ладіслою, був у бою, а сюди дістався, пішки пройшовши нерівною місцевістю за допомогою п’ятьох північан, дівчини та чоловіка без обличчя.

Він узяв келих і вихилив його вміст одним духом, скривився та втягнув повітря крізь зуби, коли палючий алкоголь влився йому в шлунок. Він уже починав радіти, що вирішив зайти.

— Не соромтеся, — сказав він, простягнувши порожній келих.

— Пройшовши нерівною місцевістю, — зашепотів Брінт, наливаючи й хитаючи головою, — з п’ятьма північанами. Дівчина, кажеш?

— Так.

Вест нахмурився, замислившись, що Катіль робить зараз. Замислившись, чи потрібна їй допомога... дурня, вона здатна подбати про себе.

— То ти прорвався з моїм листом, лейтенанте? — запитав він Джеленгорма.

— Провів кілька холодних і тривожних ночей у дорозі, — всміхнувся здоровань, — але прорвався.

— Щоправда, тепер він капітан, — додав Каспа, відкинувшись назад на табуреті.

— Справді?

Джеленгорм скромно знизав плечима.

— Узагалі-то, завдяки тобі. Лорд-маршал узяв мене в свій штаб, коли я повернувся.

— Утім, капітан Джеленгорм досі знаходить час на нас, маленьких людей. Молодець.

Брінт облизав кінчики пальців і заходився роздавати карти на чотирьох.

— На жаль, мені нема чого ставити, — пробурмотів Вест.

Каспа всміхнувся.

— Не турбуйся, полковнику, ми вже не граємо на гроші. Нам здалося, що воно того не варте без Лютара, здатного всіх нас розорити.

— Він так і не з’явився?

— Його просто взяли й зняли з човна. По нього послав Хофф. Відтоді ми нічого не чули.

— Впливові друзі, — кисло промовив Брінт. — Він, мабуть, вештається собі в Адуа на якійсь легкій роботі й робить із жінками що заманеться, поки всі ми відморожуємо собі дупи.

— Утім, будьмо чесними, — докинув Джеленгорм, — він і так робив із жінками що заманеться, навіть коли ми там були.

Вест насупився. Це, на жаль, було щирою правдою.

Каспа прибрав руку зі столу.

— Тож ми, так чи інакше, просто граємо на інтерес.

— Щоправда, його тут небагато, — пожартував Брінт.

Двоє інших вибухнули сміхом, а в Каспи потік по бороді алкоголь. Вест підняв брови. Офіцери явно були п’яні, і що швидше він до них долучиться, то краще. Він вихилив наступний келих і потягнувся до пляшки.

— Що ж, скажу тобі одне, — говорив Джеленгорм, сортуючи свої карти незграбними пальцями, — я збіса радий, що мені не доведеться передавати щось від тебе твоїй сестрі. Я кілька тижнів майже не спав, бо думав, як мені це зробити, і в мене в голові досі не з’явилося жодної думки.

— У тебе ще ніколи не було в голові жодної думки, — сказав Брінт, і двоє інших ізнову зареготали. Цього разу всміхнутися зумів навіть Вест, але ненадовго.

— Як минув бій? — запитав Джеленгорм.

Вест на одну довгу мить поглянув на свій келих.

— Погано. Північани влаштували пастку на Ладіслу, а він у неї втрапив, убивши свою кавалерію. Тоді раптом надійшов туман, такий, що не можна було побачити руки в себе перед носом. Перш ніж ми второпали, що відбувається, на нас кинулася їхня кіннота. Я, здається, дістав удар по голові. Далі пам’ятаю, як лежав у багні на спині, а на мене насував північанин. Із оцим.

Він витягнув із-за паска важкий меч і поклав його на стіл.