Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

— Трясця його матері, — пробурмотів Каспа.

Брінт вирячив очі.

— Як ти його здолав?

— Я його не здолав. Та дівчина, про яку я вам розповідав...

— Так?

— Вона вибила йому мізки молотом. Урятувала мені життя.

— Трясця його матері, — пробурмотів Каспа.

— Ого, — важко відкинувся назад Брінт. — Схоже, то неабияка жінка!

Вест насуплено вдивився в келих у себе в руці.

— Можна й так сказати. — Він згадав, як Катіль спала біля нього, як її дихання торкалося його щоки. Неабияка жінка. — Справді можна.

Він допив свій келих і підвівся, повернувши меч північанина за пояс.

— Ти йдеш? — запитав Брінт.

— Мені треба про дещо подбати.

Джеленгорм підвівся разом із ним.

— Мушу тобі подякувати, полковнику. За те, що послав мене з листом. Схоже, ти мав рацію. Я нічим не міг зарадити.

— Ні. — Вест глибоко вдихнув і шумно видихнув. — Там ніхто нічим не міг зарадити.

Ніч була тиха, свіжа й холодна, і Вестові чоботи ковзались і чвакали в наполовину замерзлому багні. Там і тут палали багаття, а довкола них у пітьмі юрмилися люди, закутані у весь свій одяг, їхнє дихання клубочилось, а мерехтливе жовте сяйво освітлювало худі обличчя. Одне багаття на схилі над табором палало яскравіше за інші, і Вест тепер, вихляючи через сп’яніння, попрямував туди. Біля багаття він побачив дві сидячі постаті, що з його наближенням стали чіткішими.

Чорний Доу палив люльку, із його лютої усмішки курився дим чаги, між його схрещеними ногами була затиснута відкрита пляшка, а кілька порожніх були розкидані в снігу неподалік. Вест чув, як правіше, у пітьмі, хтось співав північною. Голос був громоподібний, низький і співав дуже погано.

— Розтяв він до кісток його-о-о-о. Ні. Його-о-о-о. До кісток... заждіть.

— Як ви тут? — запитав Вест, простягнувши руки в рукавичках до тріскотливого полум’я.

Тридуба радісно всміхнувся йому, злегка погойдуючись уперед-назад. Вест замислився, чи не вперше він бачить, як цей старий воїн усміхається. Він тицьнув великим пальцем на підніжжя пагорба.

— Тул відливає. І співає. Я нажлуктився в гівно. — Він повільно впав горілиць і захрустів снігом, широко розкинувши руки й ноги. — А ще курив. Змок до нитки. Я, бля, мокрий, як та Крінна. Де ми, Доу?

Доу з роззявленим ротом примружено поглянув із-за багаття, так, ніби дивився на щось далеке.

— Та десь у сраці світу, — відповів він, помахавши люлькою. Захихотів, узявся за чобіт Тридуби й потрусив ним. — А де ще нам бути? Не хочеш, Лютий?

Він пхнув люльку Вестові.

— Гаразд.

Він посмоктав мундштук і відчув, як дим кусає йому легені. Кашлянув у морозне повітря бурою парою та знову затягнувся.

— Давай сюди, — сказав Тридуба, сів і вихопив люльку в нього з рук.

Із пітьми долинув гучний розкотистий голос Тула, що жахливо фальшивив.

— Сокирою змахнув він... що там? Сокирою змахнув він... сука. Ні. Заждіть...

— Ви знаєте, де Катіль? — запитав Вест.

Доу хитро на нього глянув.

— О, вона десь поблизу. — Він махнув рукою на купку наметів вище на схилі. — Гадаю, там.

— Десь поблизу, — повторив Тридуба й стиха захихотів. — Поблизу.

— Кривава... Дев’ятка! — забулькотіло з-поміж дерев.

Вест спустився зі схилу за слідами, попрямувавши до наметів.

Дим уже на нього діяв. Голова в нього спорожніла, ноги рухалися легко. Ніс уже не морозило, а лиш приємно пощипувало. Він почув жіночий голос, який тихо сміявся. Широко всміхнувся, наблизився до наметів іще на кілька кроків, захрускотівши снігом. Із одного з них крізь вузьку щілину в тканині лилося тепле світло. Сміх погучнішав.

— Хм... хм... хм...

Вест насупився. На сміх це не скидалося. Він підійшов ближче, всіляко стараючись не шуміти. У його стуманілий розум забрів ще один звук. Уривчасте гарчання, схоже на гарчання якоїсь тварини. Він підкрався ще ближче й нагнувся, щоб зазирнути в щілину, не наважуючись навіть дихати.

— Хм... хм... хм...

Він побачив голу жіночу спину, що, звиваючись, рухалася вгору-вниз. Спина була худа: він бачив, як під час руху в ній стискаються сухожилля та пересуваються під шкірою вузлики її хребта. Ще ближче — і він побачив волосся жінки, кудлате, темне й неохайне. Катіль. Із-під неї в бік Веста стирчала пара жилавих ніг. Одна стопа, що ворушила товстими пальцями, була так близько, що він майже міг до неї дотягнутися.

— Хм... хм... хм...

Під пахву жінки ковзнула одна рука, тим часом як друга обняла її під одним коліном. Пролунало тихе гарчання — і закохані, якщо їх можна було так назвати, плавно перекотилися так, що вона опинилася знизу. У Веста відвисла щелепа. Побачивши голову чоловіка збоку, він витріщився на неї. Це різке щетинясте підборіддя не можна було сплутати ні з чим. Шукач. Його дупа стирчала в бік Веста й рухалася туди-сюди. Катіль учепилась однією рукою в одну волохату сідницю, стискаючи її в такт рухам.

— Хм... Хм... Хм!

Вест затиснув рота однією рукою й вибалушив очі, вжахнувшись і водночас дивним чином збудившись. Він безнадійно застряг між бажанням постежити за цим і бажанням утекти і, не думаючи, зупинився на останньому. Відступив на крок, зачепився ногою за кілок намету й розтягнувся з придушеним криком.

— Якого хріна? — почув він ізсередини. Квапливо підвівшись і розвернувшись, він поплентався крізь сніг у пітьмі й почув, як відкинули запону намету.

— Хто це з вас, гади? — заревів північною згори голос Шукача. — Це ти, Доу? Та я тебе уїбу!

Високогір’я

Джезаль цілком із ним погоджувався. Характер місцевості, якою вони їхали, змінювався день за днем: то степ із положистими схилами, то дещо горбкуваті рівнини, то посічені пагорби, всіяні голим камінням і понурими купками чахлих деревець. На віддалі постійно маячили тьмяно-сірі обриси гірських вершин, які щоранку ставали більшими й чіткішими, аж поки не почало здаватися, ніби вони проштрикують насуплені хмари.

Тепер вони сиділи просто в їхній тіні. Довга долина з нестійкими деревами та звивистим струмком, якою вони