Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

Баяз окинув розтрощені підвалини поглядом суворих зелених очей.

— Тут була потужна фортеця. Вона знаменувала західні межі Імперії, перш ніж піонери подолали тутешній перевал і заселили долини по той бік.

Тепер це місце було лише домівкою для жалючих бур’янів і дряпучих чагарників. Маг вибрався з воза й сів навпочіпки, витягнувши спину, заворушивши ногами та при цьому скривившись. Він ще здавався старим і хворим, але його обличчя, відколи вони покинули Аулкус, повернуло собі значну частину колишньої повноти і яскравості.

— Ось і кінець моєму відпочинку, — зітхнув він. — Цей віз добре нам послужив, і тварини теж, але перевал буде надто крутий для коней.

Тепер Джезаль побачив стежку, що дерлася вгору, відхиляючись то туди, то сюди ледь помітною лінією серед куп дикої трави та крутих скель і гублячись на хребті високо вгорі.

— Шлях, схоже, довгий.

Баяз пирхнув.

— Але перший із багатьох підйомів ми здійснимо сьогодні, а після них буде ще багато інших. У горах, якщо все буде добре, ми, мій хлопчику, проведемо щонайменше тиждень. — Що може статись, якщо все буде недобре, Джезаль не наважувався спитати. — Іти ми мусимо порожнем. Попереду в нас довга крута дорога. Вода та всі харчі, що в нас залишилися. Теплий одяг, бо серед вершин буде страшенно зимно.

— Можливо, народження весни — не найкращий час для переходу через гірський хребет, — ледь чутно зауважив Лонгфут.

Баяз різко позирнув убік.

— Дехто сказав би, що найкращий час для подолання перешкоди — це той, коли людині найважче її подолати! Чи ти пропонуєш зачекати до літа? — Навігатор вирішив (мудро, як по-думалося Джезалеві) не відповідати. — Перевал здебільшого добре захищений, погода має бути аж ніяк не найголовнішою нашою тривогою. Щоправда, нам знадобляться мотузки. У Старий час дорога була добра, хоч і вузька, та це було давно. Подекуди вона, можливо, була змита чи обвалилася в глибокі долини — хто його зна? Можливо, нам доведеться серйозно полазити.

— Не можу дочекатися, — пробурмотів Джезаль.

— А ще є оце.

Маг розкрив одну з майже порожніх торб для корму та відсунув сіно кістлявими руками. На дні торби темним блоком серед блідої сухої трави лежала скриня, яку вони забрали з Будинку Творця.

— І кому дістанеться щастя нести цю чуму? — поглянув спідлоба Лоґен. — Може, кинемо жереб? Ні?

Ніхто нічого не сказав. Північанин, крекнувши, обхопив її руками знизу та стягнув із воза до себе. Край скрині зарипів, посунувшись по дереву.

— Мабуть, тоді я, — сказав він. Коли він перетягнув важкий предмет на ковдру, в нього на шиї виступили вени.

Джезалеві дивитись на неї було аж ніяк не приємно. Надто вже сильно вона нагадувала йому про задушливі коридори Будинку Творця. Про похмурі Баязові історії про магію, демонів і Потойбіччя. Про те, що ця мандрівка має певну мету, якої він не розуміє, хоча вона йому однозначно не до вподоби. Коли Лоґен нарешті загорнув скриню в ковдри та сховав у пакунку, він зрадів. Із думки вона, може, й не зникла, зате принаймні зникла з очей.

Їм усім дісталося достатньо ноші. Джезаль, звісно, поніс свої шпаги в піхвах на поясі. Одяг, у якому ходив: найменш брудні, рвані та смердючі речі в його власності, а зверху — подертий і побитий плащ із одним рукавом. У клунку в нього лежала запасна сорочка, на ній — моток мотузки, а на ньому — половина їхнього запасу харчів. Він мало не пошкодував, що цей запас не важчий: у них лишилася остання коробка печива, півмішка вівса та пакетик солоної риби, яка була огидна всім, окрім Кея. Він згорнув дві ковдри й закріпив ременями на своєму клунку, повісив собі на талію повну флягу — і все, він готовий іти. Принаймні готовішим він стати не міг.

Кей розпряг ломовиків, тим часом як Джезаль зняв із інших двох коней сідла та збрую. Залишати їх хтозна-де після того, як вони провезли їх аж від Калкіса, видавалося несправедливим. Джезалеві здавалося, ніби це почалося багато років тому. Тепер він був не такий, як тоді, коли вийшов із того міста на другому кінці рівнини. Згадуючи своє нахабство, невігластво та себелюбство, він мало не кривився.

— Н-но! — вигукнув він. Його кінь скрушно поглянув на нього, не ворухнувшись, а тоді опустив голову й заходився пощипувати травичку в себе під ногами. Джезаль лагідно почухав йому шию. — Що ж, гадаю, з часом вони прийдуть куди треба.

— Або ні, — буркнула Ферро й оголила меч.

— Що ти...

Вигнутий клинок наполовину розрубав шию коневі, оббризкавши приголомшене лице Джезаля теплими краплями вологи. Передні ноги коня підкосились, і він опустився на землю й повалився на бік. На траву хлинула кров.

Ферро взялася за одне копито, потягнула його до себе однією рукою й заходилася відрубувати ногу від туші короткими вправними ударами, тим часом як Джезаль витріщився на це з роззявленим ротом. Вона похмуро зиркнула на нього.

— Я не буду залишати стільки м’яса птахам. Зберігатиметься воно недовго, зате ми хоч сьогодні незле поїмо. Принеси оту торбу.

Лоґен жбурнув їй одну з порожніх торб для корму та знизав плечима.

— Не можна прив’язуватися до речей, Джезалю. Тут, у дичавині, не можна.

Коли вони полізли вгору, ніхто не говорив. Усі зігнулися й зосередилися на благенькій стежинці, по якій човгали ногами. Стежка раз у раз підіймалася й завертала назад, і невдовзі у Джезаля занили ноги, заболіли плечі, а лице змокло від поту. Крок за кроком. Так казав йому Вест, коли він стомлювався під час тривалих пробіжок Аґріонтом. Крок за кроком — правильно він казав. Лівою, правою — і вгору.

За якийсь час, проведений у цій монотонній роботі, він зупинився й поглянув униз. Просто вражало, як високо вони піднялися за такий короткий час. Він бачив сірі обриси підвалин зруйнованої фортеці в зеленому моріжку біля підніжжя перевалу. Далі вторована стежка вела крізь зморщені пагорби назад до Аулкуса. Джезаль раптом здригнувся та знову повернувся до гір. Краще залишити все це позаду.

Лоґен плентався крутою стежкою, човгаючи та хрускаючи потертими чоботами в