Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

жорстві та землі, а металева скриня в його клунку мертвою вагою тягнула його за плечі й неначе важчала з кожним кроком, впиваючись у його плоть, як торба із цвяхами, хоч і була закутана в ковдри. Але вона не так уже й бентежила Лоґена. Надто вже зацікавився він тим, як рухалася дупа Ферро, тим часом як Ферро йшла попереду нього. Під брудною парусиною її штанів із кожним кроком стискалися худі м’язи.

Дивно це було. Перш ніж потрахатися з нею, він геть не думав про неї в такому ключі. Він надто сильно переймався намаганнями не дати їй утекти, застрелити його чи заколоти когось із інших. Він так завзято стежив за її сердитою гримасою, що не бачив її обличчя. Так завзято стежив за її руками, що ніколи не помічав решту її тіла. Тепер же він не міг думати ні про що інше.

Кожен її рух здавався чарівним. Він постійно ловив себе на тому, що стежить за нею. Коли вони йдуть. Коли вони сідають. Коли вона їсть, п’є, розмовляє чи плюється. Коли вона натягує чоботи зранку чи стягує їх увечері. Що ще гірше, у нього постійно наполовину стояло від того, що він стежив за нею краєчком ока й уявляв її голою. Це ставало досить ніяковим.

— На що ти дивишся?

Лоґен зупинився та вдивився в сонце. На нього несхвально гляділа Ферро. Він, стоячи, пересунув клунок у себе на спині, потер натруджені плечі та стер із лоба піт. Він досить легко міг би щось збрехати. Він дивився на величні гірські вершини. Дивився собі під ноги. Перевіряв, чи правильно вона несе клунок. Але навіщо? Вони обоє добре знали, на що він дивився, а інші вже пройшли досить далеко, щоб точно нічого не почути.

— Я дивлюся на твою дупу, — сказав він і знизав плечима. — Вибач, але вона гарна. У погляді нічого поганого нема, еге ж?

Вона сердито роззявила рота, але він опустив голову й, перш ніж вона встигла заговорити, понуро обійшов її, підсунувши великі пальці під ремені свого клунка. Пройшовши кроків із десять, він озирнувся через плече. Вона досі стояла на місці, вперши руки в боки й несхвально дивлячись на нього. Він у відповідь усміхнувся й сказав:

— На що ти дивишся?

Одного холодного свіжого ранку вони зупинилися перед водою на карнизі над стрімкою долиною. За обважнілими від червоних ягід розкидистими деревами, що росли вбік із голого каменю, Джезаль бачив збурену воду, що мчала на вузькому дні. З протилежного боку здіймалися майже прямовисними сірими брилами запаморочливі кручі, що закінчувалися далеко вгорі височезними скелями, де махали крилами й перегукувалися темні птахи, тим часом як у блідому небі за ними крутилися завитки білих хмар. Видовище приголомшливе, хоч і дещо тривожне.

— Краса, — пробурмотів Джезаль, але постарався не надто наближатися до краю.

Лоґен кивнув.

— Нагадує мені рідні місця. Хлопцем я по кілька тижнів пропадав у Високогір’ї, протистояв горам. — Він ковтнув із фляги, а тоді передав її Джезалю, дивлячись примруженими очима на темні вершини. — Щоправда, вони завжди виграють. Ця Імперія з’явилася і зникла, а вони й досі тут стоять і дивляться на все це згори вниз. Тут вони й будуть іще довго після того, як усі ми возз’єднаємося з землею. Вони нависали над моєю домівкою. — Він протяжно втягнув повітря носом, а тоді сплюнув слизом за край долини. — А тепер не нависають ні над чим.

Джезаль і сам ковтнув води.

— Після цього ти повернешся на Північ?

— Можливо. Мені ще треба закінчити певні справи. Серйозні, суворі справи.

Північанин знизав плечима.

— Проте, якщо я їх закину, гірше від цього, мабуть, не стане нікому. Гадаю, там усі думають, що я мертвий, і всім від цього тільки легше на душі.

— Нема заради чого вертатися?

Лоґен скривився.

— Хіба що заради нової крові. Мої рідні давно померли й зогнили, а тих друзів, яких не вбив власноруч, я вбив своєю гординею й дурістю. Ось і всі мої досягнення. Зате в тебе, Джезалю, ще є час, еге ж? Незлий шанс на гарне мирне життя. Чим ти будеш займатися?

— Ну... Я думав... — Він прокашлявся, несподівано збентежившись, наче його плани значно наблизяться до реальності, якщо він їх озвучить. — Удома є одна дівчина... ну, мабуть, жінка. Властиво, сестра мого друга... Її звати Арді. Думаю, що я, можливо, її кохаю...

Йому було дивно обговорювати найсокровенніші свої почуття з цією людиною, яку він колись вважав дикуном. Із цією людиною, яка геть не могла зрозуміти витончені правила життя в Союзі й ту самопожертву, про яку розмірковував Джезаль. Але розповідати про це чомусь було легко. — Я думав... ну... може, якщо вона мене прийме... можливо, ми одружимось.

— Здається, добрий план. — Лоґен усміхнувся й кивнув. — Одружися з нею та посій насіння.

Джезаль підняв брови.

— Я мало що знаю про сільське господарство.

Північанин пирснув зі сміху.

— Не те насіння, хлопче! — Він ляснув Джезаля по руці. — Утім, дам тобі одну пораду, якщо ти готовий дослухатися до таких, як я: знайди собі в житті діло, для якого не треба вбивати.

Він нагнувся, закинув на спину клунок і просунув руки під ремені.

— Залиш бої тим, хто дурніший.

Він розвернувся й посунув стежкою вгору.

Джезаль повільно кивнув самому собі. Торкнувся однією рукою шраму на підборідді, намацав язиком дірку в зубах. Логен мав рацію. Бої — це не для нього. Він уже має на один шрам більше, ніж треба.

День був ясний. Ферро вперше за тривалий час було тепло, і сонце приємно, жарко й сердито торкалося її обличчя, її оголених передпліч, тильного боку її долонь. Тіні брил і гілок яскраво виділялися на кам’янистій землі, а бризки води, що текла біля старої стежки, блистіли, падаючи крізь повітря.

Інші відстали. Лонгфут не поспішав, усміхався всім і всьому й теревенив про велич тутешніх краєвидів. Кей уперто йшов, зігнувшись під вагою свого клунка. Баяз кривився й пітнів, пихкаючи так, наче щомиті міг упасти трупом. Лютар нив про свої пухирі всім, хто був готовий його послухати, тобто нікому. Тож попереду крокували в кам’яній тиші лише вона й Дев’ятипалий.

Саме так, як їй подобалося.

Вона видерлася на скельний виступ, що кришився, і натрапила на темне озерце, що плюскало хвилями об півмісяць із пласких