Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

Коли Вайнінґ проходив мимо цих людей, один з них виступив наперед і заговорив до нього. Вайнінґ страшенно зрадів. Він так прагнув чого-небудь надзвичайного, і те, що з ним заговорив цей чисто виголений бистроокий представник суспільного подиння, з низьким голосом і тілом атлета, заговорив з моторошною, але приязною усмішкою, мало для нього, втомленого умовностями свого оточення, всю принаду несподіваної пригоди.

— Вибачте, друже, — сказав незнайомець. — Чи не можете ви мені подарувати кілька хвилин? Мені треба побалакати з вами.

— Звичайно, можу, — відповів Вайнінґ, усміхаючись. — Але, може, ми підемо в яке-небудь спокійніше місце? Тут поблизу є кафе. Шрум дасть нам затишний куточок.

Шрум посадив їх під справжньою пальмою й поставив на стіл дві пляшки зельтерської води. Вайнінґ зробив декілька зауважень щодо приємних метеорологічних умов і таким чином приробив завіси до дверей, що вели в думки розмовника.

— Перш за все, — почав той з виглядом амбасадора, що вручає свої вірчі грамоти, — я хочу, щоб ви знали, що маєте діло з злочинцем. На заході мене знають як Равді Шикуна. А Равді Шикун — це кишеньковий злодій, гульвіса, боксер, фахівець на крадіжках з розломом, шулер... Як бачите, я веду діло начистоту... з вами. Моє прізвище Емерсон.

— К чорту Керка з його риболовними історіями,— радісно подумав Вайніні, шукаючи по кишенях візитівку. — Вимовляється Вайнінґ, — сказав він, протягуючи картку своєму співрозмовникові. — Я теж буду одвертай з вами. Знаєте, по-моєму, я теж добрячий шахрай, бо живу не на свої кошти, а на батькові. У клубі мене називають “до запитання”. За все своє життя я не працював і одного дня. І в мене не стає відваги навіть переїхати автомобілем курча. Як бачите, формуляр таки мізерний.

— Але є одна річ, яку ви робите чудово, — з захопленням сказав Емерсон, — ви вмієте носити вбрання. Я вас кілька разів зустрічав на Бродвеї. І треба сказати, що краще за вас одягненої людини я ніколи не бачив. От на мені, б’юсь об заклад хоч на золоту копальню, всякої всячини доларів на п’ятдесят більше ніж на вас, а зовсім не те. От про це я якраз і хочу порадитися з вами. Ніяк не доберу, в чім тут штука. От, гляньте на мене. Що тут не доладу?

— Ану встаньте, — сказав Вайнінґ.

Емерсон підвівся і почав повільно повертатися навколо себе. — Вас, що називається, “припорядили”,— заявив клубмен. Очевидно, якийсь бродвейський кравець, що виставляє свої костюми на вітринах, скористався з вашої недосвідченості. В усякому разі, Емерсоне, це дорогий костюм.

— Сто доларів, — відказав Емерсон.

— Ну, то двадцять з вас узяли зайвих, — сказав Вайнінґ. — Бо кроєм він відстав від моди на цілих шість місяців, на дюйм довший ніж треба, а краї в ньому ширші за теперішні аж на півдюйма. Капелюх на вас торішнього фасону, хоч видно це тільки з того, що криси на одну шістнадцяту дюйма вужчі, ніж носять тепер. А закотам на вашому комірі так далеко до моди, як від Лондона до Трої[406]. Прості золоті з ланцюжком запонки були б куди кращі за ваші розкішні перлові з діамантами. А ваші жовті ботики могли б звабити лише яку-небудь бруклінську вчительку під-час її двотижневого відпочинку на озері Ронконкома. Коли ви, сідаючи, непристойно підсмикнули штани, я мигцем побачив блакитні шовкові панчішки з вишитими рудими конваліями. У магазинах можна знайти простіші. Я не ображаю вас, Емерсоне?

— Шкварте далі, — з запалом вигукнув критикований. — Кажіть, що в мене ще не гаразд. Я почуваю, що є особливий спосіб носити все це причандалля, і хочу цього навчитися. Ви справжній денді і здорово на цьому розумієтесь. Ну, що тут у мене ще не так?

— Ваша краватка, — сказав Вайнінґ, — зав’язана надзвичайно акуратно.

— От спасибі, що похвалили, — з вдячністю промовив Емерсон. — Я, правда, витратив добрих півгодини, щоб...

— Щоб стати схожим на ляльку з вітрини на Бродвеї, — перебив його Вайнінґ.

— Ну, я тепер навіки ваш, — сказав Емерсон, сідаючи на своє місце. — Це дуже гарно з вашого боку, що ви взялися напутити мене. От я знав, що щось не так, а що саме, ніяк не міг би сказати. Очевидно, вміння носити костюм дається від народження.

— О, я гадаю, що мої предки, — сміючись відповів Вайнінґ, — збагнули цю премудрість ще років двісті тому, коли ходили від хати до хати, торгуючи вбранням. Мені казали, що вони саме з цього жили.

— А мої, — весело сказав Емерсон, — очевидно через те не могли набути гарного смаку, що ходили з візитою лише вночі. — Ну, от що, — сказав Вайніні, від нудьги якого не лишилось і сліду, — я поведу вас зараз до свого кравця, і він враз зітре з вас це жахливе тавро. Звичайно, якщо ви згодні на деякі витрати.

— Це скільки вгодно, — по-хлоп’ячому всміхаючись, сказав Емерсон. — Чого-чого, а грошей у мене досить. Вам я одверто можу сказати, що не був на другому кінці світу, коли одної безмісячної ночі зламано сейф Баттервільського Фармерського Національного Банку і взято звідти 16 000 доларів.

— А ви не боїтесь, — сказав Вайнінґ, — що я зараз покличу полісмена і здам йому вас?

— От скажіть мені краще, — спокійно промовив Емерсон, — чому я не забрав цього.

І він поклав на стіл записну книжку і фамільний столітній годинник Вайнінґа.

— Слухайте, друже, — сказав Вайнінґ, що аж знетямився від захоплення, — ви коли-небудь чули Керкову історію про шестифунтового струга і старого рибалку?

— Здається, ні, — сказав Емерсон і додав із ввічливості, — цікаво було б послухати.

— О, ні, ви її ніколи не почуєте, — сказав Вайнінґ. — Я її чув тисячу разів і саме через це не стану розказувати вам. Я тільки подумав, оскільки з вами цікавіше, ніж у клубі. Ну, ходімо до мого кравця.

— Ну, джентльмени, — говорив Вайнінґ днів через п’ять своїм приятелям, стоячи в клубі біля вікна і не впускаючи в кімнату свіжого повітря, — сьогодні ввечері з нами буде обідати один мій приятель з Заходу.

— Питатиме нас, чи не чули ми новини з Денверу? — спитав один з членів клубу, соваючись у кріслі.

— Буде розказувати про новий двадцятитрьохповерховий