Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Заспокойтеся, — сказав Вайнінґ. — Ні на які дрібні пороки він не нездужає. Він грабіжник, злодій, що розламує сейфи, і мій великий приятель.
— Ох, цей Вайнінґ, — говорили клубмени. — Він не може і слова сказати, щоб не подотепувати.
О восьмій увечері, коли сіли обідати, праворуч від Вайнінґа сів спокійний, гладенько виголений, елегантний, приємний молодий чоловік. І коли присутні, що нічого крім міських вулиць не бачили, говорили про хмарочоси, про маленького царя з далекої країни, що сидить на льодовому троні, про дрібну рибу з поганеньких річечок, цей широкоплечий, рослий, бездоганно вдягнений чоловік з поставою імператора брав участь у їхньому базіканні ліліпутів лише порухом вій.
Але от він заговорив сам і сильними яскравими штрихами намалював їм чудесну панораму Заходу. Він накопичував на стіл снігові гори, від яких хололи гарячі забуті страви; одним порухом руки він обернув клуб в увінчане соснами міжгір’я, лакеїв — у страшних розлючених міліціонерів, а слухачів — у вкритих кров’ю втікачів, що, роздираючи руки, видряпуються по закривавлених скелях. Він лише торкався стола і всі, спинивши подих, бачили кратери згаслих вулканів, і в усіх пересихало в роті і тріскались губи, коли він оповідав про край, де немає ні води, ні їжі. Машинально проштрикуючи виделкой скатерку, він, так само просто, як Гомер[407]у своїх піснях, розкривав перед своїми слухачами новий для них світ, як розкривають новий світ дітям, розказуючи їм казку про “Країну за дзеркалом”[408]. Досить було одному з його слухачів згадати про занадто міцний чай, поданий на “afternoon”[409] на Медісон-авеню, як він зараз же починав оповідати про спустошення, які роблять червоношкірі по приграничних містах, про лицарів аркану, про банди розбійників — і нудьги як не було.
Одним помахом своєї білої, без перснів, руки, він прогнав Мельпомену[410] і поставив на її місце перед очима клубменів Діану[411] й Амарілліс[412].
Перед ними розстилалися савани. Вітер, що вільно гуляв на тисячомильному просторі серед зарослів шалфею та мескіту, своєю піснею заглушав уривчасті звуки міста. Він оповідав їм про табори, про ранчо — ці острови серед моря запашних квітів прерії, про прогулянки верхи тихої ночі на такому летючому коні, що за нього сам Аполон віддав би всіх своїх, на яких він їздить удень. Він подав їм цілу велику епопею життя худоби і горбів, яких ще не торкнулася нечиста рука людини-каменяра.
Його слова для цих горожан були телескопом, в якому вони бачили Яніставн, а називали “Захід”.
Емерсон зачарував їх.
Другого ранку о десятій Емерсон і Вайнінг зійшлися, як умовлено, в кафе на Сорок Другій вулиці.
Емерсон збирався того самого дня виїхати на Захід. На ньому був темний шевіотовий костюм, в який, здавалось, задрапував його старогрецький кравець, що перегнав моду на декілька тисяч років.
— Містере Вайнінґу, — сказав він з ясною веселою усмішкою шахрая, якому фортунить, — якщо коли-небудь вам потрібна буде моя поміч, я зроблю все, що тільки можу. Ви — золото, а не людина, і якщо я коли-небудь зможу віддячити вам за все, що ви для мене зробили, можете битися об заклад навіть на своє життя, що віддячу.
— Як звали того ковбоя, що ловив дикого коня за морду і гриву, а потім уже надівав уздечку?
— Бейте, — відказав Емерсон.
— Списибі, а мені здавалося — Єте, — сказав Вайнінґ. — А ви все про костюми, я вже забув про це.
— Я вже давно шукав собі напутника в цьому ділі, — сказав Емерсон, — і от ви якраз справжній товар і без мита.
— Що таке варений омар проти грудинки, повішеної на вітку зеленої верби і спеченої на вугіллі,— сказав Вайнінг. — Так ви кажете, що на вірьовці в тридцять футів завдовшки кінь не може витягти з мокрої землі в прерії десятидюймового стовпчика? Ну, що ж, друже, коли вам так треба їхати, то всього найкращого.
О першій годині Вайнінґ, як це було умовлено, сидів з міс Еллісон за сніданком.
Цілісіньку годину він без упинку торохтів про ранчо, коней, каньйони, циклони, про згін худоби, про скелясті гори, про копчену грудинку з бобами. Вона дивилася на нього повними подиву й жаху очима.
— Я збирався був знов просити сьогодні вашої руки, — весело сказав він нарешті. — Але не буду. Я вам з цим досить уже набрид. Знаєте, в мого татуся є ранчо в Колорадо. Ну, що його тут робити? Так тільки байдики бити. От там — справжнє життя. Я думаю туди виїхати у вівторок.
— Ні, ви не поїдете, — сказала міс Еллісон.
— Як так? — спитав — Вайнінґ.
— Я хочу сказати... не поїдете самі, — сказала міс Еллісон і пустила сльозу на салат.
— Бетті! — вигукнув Вайнінґ. — Що ви цим хочете сказати?
— Що я... теж поїду з вами, — через силу вимовила міс Еллісон. Вайнінґ наповнив чарки аполінарисом.
— За здоров’я Равді Шикуна! — оголосив він таємничий тост.
— Я не знаю його, — сказала міс Еллісон, — але якщо він ваш друг, Джиммі, я теж п’ю за нього.
Пам’ятка[413]
Переклад М. Рябової
Міс Ліннет д’Арманд повернулася спиною до Бродвею. Тим самим вона лише додержувалась заповіді “око за око, зуб за зуб”[414], бо Бродвей не раз так само ставився до неї. Правда, дуже строго додержувати її вона не могла, бо, бувши експримадонною трупи “Вихор”, залежала від нього геть усіма сторонами, він же від неї — ніякою.
Отже міс Ліннет д’Арманд повернула свого стільця спинкою до вікна, з якого було видно Бродвей, і сіла вчасно заштопати п’ятку чорної шовкової панчохи. Шум, рев і ярке світло Бродвею під її вікном не вабили її; вона прагнула лише задушного повітря театральної вбиральні на цій чарівній вулиці і реву глядачів, що збираються в її примхливих кварталах. Але прагнення прагненням, а панчохи теж не слід занедбувати. Шовк так швидко зношується, але ж знов — що, крім шовку, можна носити?
Готель “Талія”[415] дивиться на Бродвей, як Маратон[416] на море. Він стоїть, немов похмурий стрімчак над виром, якраз там,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели», після закриття браузера.