Читати книгу - "Таємна історія"

— Нам не потрібні медики, — обірвав її я. На тому кінці дроту Френсіс безперестанку повторював моє ім’я.

— Та тут я, тут.

— Річарде? — покликав він слабко. — Із ким ти розмовляєш? Що сталось?

— Нічого. Просто послухай…

— Хто там що казав про медиків?

— Ніхто. Слухай мене. Послухай! — я урвав усі його спроби переговорити мене. — Розкажи мені, що-сталося.

— Я хочу, щоб ти приїхав. Мені справді погано. У мене на секунду серце припинило битися. Я…

— Наркотики? — довірливим тоном поцікавилася Вероніка.

— Я хочу почути, що мені намагаються сказати. Тому чи не могла б ти замовкнути?

— Річарде? — озвався Френсіс. — Ти приїдеш за мною? Будь ласка.

Я на секунду замислився.

— Гаразд. Дай мені п’ять хвилин.

Коли я приїхав до Френсіса, він, уже одягнений, лежав у ліжку. Ще черевики — і він готовий вирушати.

— Спробуй мій пульс, — попросив він.

Я погодився, тільки щоб заспокоїти його. Прискорений, сильний. Френсіс лежав нерухомо, повіки тремтіли.

— Як гадаєш, що зі мною?

— Не знаю, — відповів я.

У нього пашіли щоки, однак він не виглядав хворим. Хоча — знаю, що це божевільне припущення, — я не міг виключити харчового отруєння, апендициту абощо.

— Думаєш, мені варто поїхати до лікарні?

— А сам що скажеш?

Він замислився на секунду.

— Не знаю. Мабуть, варто.

— Гаразд. Якщо тобі від цього полегшає, то їдьмо. Підйом!

Його стан не заважав йому курити в машині всю дорогу до лікарні. Я зупинив машину біля входу з яскраво освітленим написом «Невідкладна допомога».

— Упевнений? — запитав я.

Він поглянув на мене зі здивуванням та зневагою.

— Підозрюєш, я симулюю?!

— У жодному разі, — настала моя черга дивуватись. Таке мені на думку не спадало. — Просто хочу впевнитись.

Він вибрався з машини та грюкнув дверима. Нам довелось чекати близько півгодини. Френсіс заповнив картку та сидів, похмуро гортаючи старі числа наукового журналу Smithsonian. Коли ж медсестра його нарешті покликала, то він навіть не підвівся.

— Твоя черга.

Він не поворухнувся.

— Ходімо.

Френсіс мовчав.

— Знаєш, — у його очах було щось дике, — я передумав.

— Що?!

— Кажу, що передумав. Гайда додому.

Медсестра застигла у дверях і з цікавістю спостерігала за нашим діалогом.

— Що за дурня? — гаркнув я. — Ми ж так довго чекали!

— Я передумав.

— Сам же схотів сюди прийти!

Я знав, що це присоромить його. Уникаючи мого погляду, він злісно жбурнув журнал та подибав у подвійні двері за медсестрою.

За десять хвилин у приймальню, де лишився тільки я, зазирнув утомлений лікар у медичному одязі.

— Ви приїхали з паном Абернаті?

— Так.

— Зайдіть на хвилинку, будь ласка.

Я пройшов за ним до кабінету. Френсіс, одягнений, сидів на краєчку койки, зігнувшись у три погибелі. Виглядав він нещасним.

— Пан Абернаті відмовляється перевдягтись у сорочку та не дозволяє медсестрі взяти в нього кров на аналіз. Не розумію, як він собі уявляє обстеження, якщо забороняє навіть торкнутися до себе.

Тиша. Оглядову заливало надто яскраве світло. Мені було неймовірно ніяково.

Лікар підійшов до рукомийника та відкрив воду.

— Ви, хлопці, сьогодні наркотики приймали? — спокійно запитав він.

Я відчув, що червонію.

— Ні.

— Трохи кокаїну? Можливо, «спіди»?

— Ні.

— Якщо твій друг щось приймав, нам потрібно знати, що саме, аби допомогти.

— Френсісе, — почав був я, однак його погляд, сповнений ненависті, зупинив мене: et tu, Brute[210].

— Та як ти смієш! — спалахнув він. — Нічого я не приймав! І ти прекрасно це знаєш!

— Заспокойтеся, — втрутився лікар. — Ніхто вас ні в чому не звинувачує. Але ви занадто знервовані сьогодні. Згодні?

— Ні, — відповів Френсіс після короткої паузи.

— Справді? — Лікар сполоснув руки та витер їх рушником. — Ви заявилися посеред ночі, кажете, що у вас серцевий напад, а потім не дозволяєте нікому навіть близько підійти? Як же я тоді можу вам допомогти?

Френсіс нічого не відповів. Він тяжко дихав, уважно розглядаючи підлогу. Його обличчя вкрилося червоними плямами.

— Я не вмію читати думки, — нарешті мовив лікар. — Однак досвід мій підказує, що існують дві причини, чому люди вашого віку можуть скаржитися на серцевий напад.

— Які ж? — запитав я.

— Перша — отруєння амфетамінами.

— Не мій варіант, — вишкірився Френсіс.

— Добре-добре. Друга причина — панічний розлад.

— Що це таке? — запитав я, намагаючись не дивитись у бік Френсіса.

— Напади паніки. Раптове відчуття страху. Прискорене серцебиття. Тремор. Пітливість. У гіршому випадку людям здається, ніби вони помирають.

Френсіс мовчав.

— То що? Це вже ваш варіант?

— Не знаю, — після спантеличеної мовчанки відповів Френсіс.

Лікар сперся на рукомийник.

— Ви часто відчуваєте страх? Без суттєвих причин?

Коли ми вийшли з лікарні, було вже п’ятнадцять хвилин на четверту. На паркінгу Френсіс запалив сигарету, жужмлячи в лівій руці аркушик із прізвищем одного місцевого психіатра.

— Гніваєшся на мене? — запитав він уже вдруге, коли ми сіли в машину.

— Ні.

— Знаю, що гніваєшся.

Ми їхали повз темні будинки пустельними, нереальними в нічних вогнях вулицями. Верх машини опустили, звернули на критий міст. Шини гучно ухали на дерев’яних дошках.

— Будь ласка, не гнівайся.

Я проігнорував його прохання.

— Ти підеш до цього психіатра? — запитав я його.

— Немає жодного сенсу. Я й так знаю, що мене непокоїть.

Я промовчав. Коли я почув слово «психіатр», то одразу нашорошився. Я не надто вірю в психіатрію, однак хтозна, що треноване око може побачити в тесті на визначення особистості або навіть у випадковій обмовці?

— Я вже проходив дитиною через аналіз, — сказав Френсіс. Здавалося, він от-от розплачеться. — Мені одинадцять чи дванадцять. Тоді мама раптово стала фанаткою йоги, забрала мене з Бостона й відправила до якоїсь жахливої школи у Швейцарії, де всі носили шкарпетки під сандалі. У них проводили заняття з танців дервішів та кабали. Усі учні Білого Рівня — так вони називали мій курс чи клас, не пам’ятаю, — вранці мали робити китайську гімнастику циґун та мали чотири години на тиждень райхіанського аналізу. Мені ж доводилося просиджувати там по шість годин[211].

— Як можна аналізувати дванадцятирічну дитину?

— Купою словесних асоціацій. А також дивацькими іграми з анатомічно правильними ляльками. Мене спіймали, коли я разом із двома французькими дівчатками намагався втекти по солодощі, — ми голодували, сидячи на тій макробіотичній їжі, тож просто хотіли побігти в кіоск купити шоколаду. Однак, звісно ж, там вирішили, що це якийсь сексуальний інцидент. Це не значить, що нас хотіли присоромити, — вони, навпаки, полюбляли, коли їм таке розповідають, — але я був не досить тямущий, аби зрозуміти, що від мене хочуть. Дівчата були набагато просунутіші в цьому плані,