Читати книгу - "Лялька"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Оскільки я знаю всі музеї, картинні галереї, театри, клуби, пам’ятники, урядові і приватні установи — словом, усе… то чи не захотіли б ви…
— Залишіть, будь ласка, свою адресу, — відповів Вокульський.
— Я володію чотирма мовами, маю знайомства в художніх, літературних, наукових та промислових колах…
— В даний момент не можу дати вам відповіді, — перебив його Вокульський.
— Мені з’явитись до вас чи ждати вашого повідомлення?
— Я відповім вам листовно.
— Прошу не забувати за мене, — відповів гість, встав, уклонився і вийшов.
Лакей приніс другу візитну картку, і незабаром показався другий гість. Це був гладкий і рум’яний чоловік, чимось схожий на власника магазину шовкових тканин. Він кланявся весь час, ідучи від дверей до столу.
— Що вам, пане, потрібно? — спитав Вокульський.
— Як, ви не догадались, прочитавши прізвище Ескабо? Ганібала Ескабо? — дивувався гість. — Гвинтівка Ескабо робить сімнадцять пострілів за хвилину, а зразок, який я матиму честь вам показати, викидає тридцять куль.
У Вокульського було таке здивоване обличчя, що Ганібал Ескабо й сам почав дивуватися.
— Я гадаю, що не помилився? — спитав він.
— Ви таки помилились, пане, — відповів Вокульський. — Я галантерейний купець і гвинтівками не цікавлюсь.
— А мені казали… по секрету… — з притиском сказав Ескабо, — що панове…
— Вас неправильно поінформували.
— В такому разі прошу пробачення. — Це, мабуть, у якомусь іншому номері!.. — говорив гість, виходячи і кланяючись.
На сцені знову появився блакитний фрак з білими штанами — і новий гість. Це був маленький, худорлявий, чорний чоловічок з неспокійними очима. Він майже вбіг у салон, впав на стілець, озирнувся на двері і, присунувшись до Вокульського, почав притишеним голосом:
— Вас, пане, це, напевне, здивує, але… справа дуже важлива… надзвичайно важлива… Цими днями я зробив величезне відкриття щодо рулетки. Треба тільки разів шість-сім подвоювати ставку…
— Пробачте, але я цим не займаюся, — перебив його Вокульський.
— Ви мені не вірите?.. Ну, це цілком природно… У мене якраз при собі маленька рулетка… Можемо спробувати…
— Пробачте, але зараз я не маю часу.
— Лише три хвилини… одну хвилину…
— Навіть півхвилини.
— То коли ж мені прийти? — спитав збентежений гість.
— В усякому разі, не скоро.
— То позичте мені принаймні сто франків на прилюдні випробування…
— Можу запропонувати п’ять, — відповів Вокульський, дістаючи гаманця.
— О ні, пане, дякую… Я не авантурник… А втім, давайте… завтра я вам їх поверну. А ви тим часом, може, надумаєтесь…
Наступний гість, чоловік товстий і кремезний, з цілою низкою мініатюрних орденів на лацкані сюртука, пропонував Вокульському диплом доктора філософії, орден або титул і був дуже здивований, коли пропозиції його не були прийняті. Він вийшов, навіть не попрощавшись.
Після нього настала кількахвилинна перерва. Вокульському здалося, що він чує шелест жіночої сукні в дожидальні. Він напружив слух… В цей час лакей доповів про баронесу.
Знову довга пауза — і в салон — увійшла така елегантна і вродлива жінка, що Вокульський мимоволі встав із крісла. Їй було, мабуть, під сорок літ: висока, правильні риси обличчя, аристократична постава.
Вокульський мовчки показав їй на крісло. Коли дама сіла, він помітив, що вона схвильована і жмакає в руках вишивану хустинку. Раптом вона заговорила, гордо дивлячись йому в очі:
— Ви мене знаєте?
— Ні, пані.
— Ви не бачили навіть моїх портретів?
— Не бачив.
— То ви, мабуть, ніколи не були ні в Берліні, ні в Відні.
— Не був.
Дама глибоко зітхнула.
— Тим краще, — сказала вона, — я буду сміливіша. Я зовсім не баронеса… Але хто саме, це не має значення. Тимчасово я опинилася в скрутному становищі… Мені потрібно двадцять тисяч франків. А тому що я не хочу в тутешніх ломбардах заставляти свої дорогоцінності… Ви мене розумієте?
— Ні, пані.
— Я можу продати вам важливу таємницю…
— Я не маю права купувати таємниці, — відповів трохи збентежений Вокульський.
Дама ворухнулася в кріслі.
— Не маєте права? То чого ж ви сюди приїхали?.. — сказала вона з легкою усмішкою.
— І все-таки не маю права.
Дама встала.
— Ось тут адреса, — жваво сказала вона, — по якій мене можна знайти протягом двадцяти чотирьох годин, а тут… записка, над якою ви, може, трохи подумаєте. Бувайте.
Вона з шелестом вийшла. Вокульський розгорнув записку і прочитав відомості про себе і про Сузіна, які звичайно вписуються в паспорт. «Ну, зрозуміло, — думав Вокульський. — Міллер прочитав мій паспорт і зробив з нього виписки, навіть з помилками: «Воклюскі». Що за чорт! Невже вони вважають мене за дитину?»
Відвідувачів уже не було, і Вокульський викликав до себе Жюмара.
— Що, пане, накажете? — спитав елегантний дворецький.
— Хотів з вами поговорити.
— Приватно? В такому разі дозвольте сісти. Вистава скінчилась, костюми винесені на склад, актори стають рівноправними особами.
Він сказав це трохи іронічним тоном і поводився як дуже добре вихована людина. Вокульський дивувався все більше.
— Скажіть, будь ласка, що воно за люди? — спитав він.
— Оці, котрі були у вас? Люди, як і всі інші: гіди, винахідники, посередники. Кожен працює, як уміє, і намагається продати свою працю якнайдорожче. А що вони люблять заробити, якщо вдасться, більше, ніж варта їхня праця, то це вже суто французька риса.
— Ви не француз?
— Я?.. Народився в Відні, вчився в Швейцарії і Німеччині, довгий час жив в Італії, Англії, Норвегії, Сполучених Штатах… Моє прізвище найкраще визначає мою національність[106]; я є тим, в чиїй оборі живу: волом поміж волами, конем поміж кіньми. А поскільки я знаю, відкіля у мене гроші, і люди про це знають, то до всього іншого мені нема діла.
— Я вас не розумію, — сказав Вокульський.
— Знаєте, — говорив далі Жюмар, тарабанячи пальцями по столі, — я дуже багато вештався по світі, щоб надавати значення національності. Для мене існують тільки чотири національності, незалежно від мови. Номер перший — ті, про котрих я знаю, відкіля у них гроші і на що вони їх витрачають. Номер другий — ті, про котрих знаю, відкіля вони гроші беруть, але не знаю, на що вони їх витрачають. Номер третій — видатки відомі, а прибутки ні.
І нарешті номер четвертий — ті, про яких мені невідомо, ні відкіля вони беруть гроші, ні на що їх витрачають.
Про пана Ескабо я знаю, що він має прибутки від трикотажної фабрики, а витрачає їх на виробництво якоїсь пекельної зброї, отже, я його поважаю. Щодо баронеси, то я
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лялька», після закриття браузера.