BooksUkraine.com » Сучасна проза » У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший 📚 - Українською

Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

147
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший" автора Андрій Хімко. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 137 138 139 ... 203
Перейти на сторінку:

“Коби не голод, то тут ще й краще, - згадався йому батько, як постійна мука і насторога. – Може, ще Боженько його швидко не поверне, а там підросту, здужаю його і відплачу і за матір, і за Тодося, і за сестер усіх, і за себе!” – вирішив, аж приспинившись, школяр.

Сосни, коли він вслухався, шуміли так же віщо, гули ожурливо, гомоніли притаєно, шамрали змовницько чи й загадково, так що в тому всьому можна було почути все, що лиш забагнеться уявити. Не вперше він чарувався тим Бором, розбурхувався і будився, замислювався і зосереджувався. Міське його життя поступалося в красі та заворожливості перед цим, а найпаче пастушим. Шкода лише, що тут немає дядькового Левкового Дмитрика, Дорошенкового Ромчика, Вадика Підопригори чи хоч би Вассо отого та Маріци. Шкода йому в Чигирині ще Гори і каланчі, розливних луків – заспіваних, прохолодних чи покритих туманами, мов ковдрами, обріїв аж до відрогів Степу… Повечір’я зненацька всіялося снігом, і він прискорив ходу додому.

Ні, за батьком він не шкодує, хоч про те і не говорить нікому. Не шкодує, коли не навпаки. В його уяві та пам’яті, крім усього, батько уособлював у собі неволю, запах живиці і стружки, землі і підгорілого, обвороненого на токарнім станку підрізцями дерева, червневого різнотрав’я, меду, яблук та груш у Спасівку – та й тільки…

Схлипливо зітхнувши, хлопець прискореними кроками завернув у своє теперішнє подвір’я, що тьмяно ледь блимало двома малими забитими на зиму шибочками у присмерку вечора. Купи гілля на обійсті лякали його, ніби когось ховаючи за собою, він заглушив свідомістю оте почуття страху та сміло постукав тричі в шибку, як було умовлено заздалегідь. Постукав і втік, стримуючи себе, у хату з боязні.

- Добривечір-ір! – машинально привітався школяр до тих, що в хаті, прикриваючи за собою двері. – А я “від зайця” гости…, - не договорив він, угледівши на лаві, як із хреста знятого, Тодося. Брудний, чорний, як земля, обірваний та обшарпаний брат з ногами, обшнурованими ганчір’ям над геть зношеними черевиками, з латками на штанях, в обкаляному, колись чорному полушубку, з якого стирчали ковтки вовни, налякав школяра. Налякала його і порожня, геть засмальцьована торба-мішок, що лежала на лаві поряд. Вигляд брата приголомшив Петрика.

- …Утік, бо як же там жити, коли на нас полюють чекісти, як на дичину хорти?! – продовжував Тодось мову з матерею, ніби Петрик і не зайшов щойно до хати. – Грабувати людей навколо у останній нужді не випадає, а без того і в загоні насувається голод, як і в селах, де викачники вивалкували і останнє в людей. Мре вже повально люд із голоду, а до наступного врожаю його й зовсім не буде в живих нікого, - зітхнув Тодось схрипливо. – Викачники грабують люд, а їх грабуємо по дорозі до станції ми, то тепер посилили обози охороною, так що і відбити рідко коли вдається, - аж тепер подивився на мовчазного школяра гість.

- То ви розбіглися з Холодного Яру? – спитала сумно, але ніби й обраділо у сина Ганна, уражена його виглядом і виснагою.

- Розбіглися, бо із-за нас поголовно арештовують чекісти селян, як родичів чи знайомих, що допомагали нам хлібом та сповіщеннями про його експропріацію. Розбіглися не всі, правда, частина пішла в чека і здалася, бо ж таким було обіцяне владою прощення, а їх ті тирани постріляли, - ледь не плакав із горя прийшлий. – Я лише навідати вас пробрався, обійшовши вночі села полем та Бором аж сюди. Небезпечно мені, хоч і дістав довідку в Мельниках із созу, що комунар. Занужився я весь. Батька ніби виправдали, чував, думав, вони вернулися, але від тітки Палажки та дядька Саміла дізнався, що їх немає. Гармаші  мене спровадили, як чужого, я до діда Павла, а той, сердега, пухлий уже, оповів про вас. Дядько Нестор дідів Павлів по домові також із Яру втік, чекатиме мене і тітку Дарину та дядька Григора Вертепів, щоб разом податися на Долинську, де ніби організувався багатий радгосп, а там є і холодноярівці, то може якось прилаштуємося, - шморгнув носом Тодось і почав роздягатися.

Говорили довго, радилися, бідкалися за Лідунею і Грицем, вечеряли затіркою, і жадібніше всіх її їв Тодось, аж п’ючи з миски. Принесених Петриком пряників мати нікому не дала, а заходилася, завісивши вікна, гріти воду та напалювати піч для просмажки Тодосевого одягу, бо парити його не було часу. При розмові Домашка попросила узяти з собою і її в радгосп, а відтак мати готувала з останнього запасу та пекла подорожникам оладки із кукурудзи та жолудів, вирішивши дати їм останній круг ріпакової макухи, оті пряники і торбинку сушки із грушок, кислиць та глоду. До наступного вечора Тодось був виспаний, вичесаний, одяг його – полатаний і просмажений у печі, а подорожники, підвечерявши, відпроваджені Ганною та дітьми в риданні у невідомий світ при сутінках.

Отак із Ганниної душі були вирвані ще двійко її дітей - у скімленні і сльозах, у відчаї та розпуці – і побачитись із ними вона вже не надіялась, хоч того і не сказала при прощанні. Такої безвихідності, нестямності, безпорадності, такого розпачу вона досі не мала в житті. Безнадія душила її, знетямлювала, судомила, бо ставила питання перед нею, матір’ю, ким жертвувати із дітей і в чию користь вмирати самій. Атже закрилася невдовзі школа, і діти пішли жебракувати, все більше сіл обходячи і все менше вижебруючи їжі навіть для себе, а не те, що для неї. Щоб не пухнути, вона за порадою діда Самохи майже не брала в рот рідкої їжі, з’їдаючи за день морквину чи буряк, картоплину чи ріпину, тому висихала на очах дітей, слабіла, хоч, мов п’яна, ще вешталася по хаті.

Нарешті в хаті, крім зелених соснових колючок-шпильок, які Ганна варила й пила, їжі не було ніякої, і хоч земля поволі очищалася від снігу, а зима відступала, вижити до врожаю в Ганни вже не було і допуску. Діти із жебракування почали додому не повертатися  зовсім, вона пробувала шукати на чужих грядках ріпу, пеньки-качани від капусти і врешті – жебракувати. Ходила і бачила в попідтиннях та дворах непомірно роздуті трупи, які вже ніхто не хоронив, поки якогось

1 ... 137 138 139 ... 203
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"