Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

– Подібне казав і мій дід.

– Істина одвічна!

– Про мене! Я не сперечаюся, та й що мені з того, коли вашого апарату на сни нема?

– Він є, майже є!

– Поки він майже с, мої неоціненні сни пропадають!

– Ваші пропадають! А ви гадаєте, мої не пропадають? Цілі скарби моїх снів ідуть у небуття! Це настільки нестерпне, що воно штовхнуло мене на винахід, який.

– Забудьте, дивіться краще, як сходить сонце. Чи ви йшли колись цією вулицею? Чи ви пізнаєте, де ми?

– Ні. Чекайте, але якже тоді зі снами?

– Ну, ви таки справді педант, – позіхнув мій відвідувач.

– Він мас вибір, – сказав Дом.

– Він ним ніколи не скористається, – заперечив мій відвідувач.

– Він має вибір, – повторив Дом з легеньким притиском.

– Він ним ніколи не скористається! – затявся мій відвідувач.

– Ніколи не знати.

– Ну, справді. – перебив я Домові, – я з вами, а ви в моїй присутності говорите про мене, як про померлого. Адже мені йдеться про сни лише тому, що я змушений вишукувати дані…

– Гаразд, про мене, нехай будуть сни. Не хочете з нами, сидіть у помешканні.

– Та ні, я хочу з вами! Я в іншому розумінні. Я про сни тільки тому, що мені залежить на точності.

– До біса точність – вигукнула сива жінка зовсім близько від скрині, на якій я сидів, – я про суть, а не про точність! Мої сни – унікальні!

– Ні, не втручайтеся, зараз слово за мною! – замахав руками складач, який боронився не лише проти сивої жінки, а й проти двох товстунів, бо й ті у два голоси щось говорили, від чого він ще густіше вимахував руками, ніби обчакловуючи себе колами, крізь які вже ніхто не зважився б прорватися.

– Краєвиди моїх снів, – складач виштовхував слово за словом так пронизливо й швидко, аж під його голосом, як під камінним виверженням, зникало говорення інших, правда, час від часу прориваючися з-під цієї камінної завіси й домішуючися до його розповіді, від чого створювалося враження, ніби складач вимовляє довжелезний, вкритий лускою тулуб, якому два товстуни й сива жінка підставлюють щораз нові, різної довжини, ноги, на яких він, похитуючися, суне далі.

– Краєвиди моїх снів, – майже задихався складач, і йому, як у трансі, очі лізли під лоба, – крім перспективи, відрізняється ще й фарбами, і то фарбами, яких у природі не існує. Ну, скажімо, червона фарба. Це не просто собі червона фарба, а видиво помідорного кольору флюїдів, хоч помідорний колір це лише натяк на колір моєї червоної фарби сну, яка, властиво, навіть не фарба, а двигтюче надхнення, що його викликає ефект фарби. І ця надхнення-фарба надається до їдження, крізь неї і уздовж неї легко ходити, бо ця фарба має нутрощі й межує з тваринним світом, оскільки вона одночасно й своєрідний різновид випотів повітря. Крім того, ця фарба сприйнятна виключно для внутрішнього зору, який відкривається уві сні, і тому все, що я кажу про цю фарбу, дуже приблизне, бо довелося б спочатку виробити зовсім нові поняття, аби її описати. Цю фарбу треба пережити. Вона розширює межі свідомости. Це справді невимовна втрата для людства, що нема як сфотографувати моїх снів! Якби мої сни зафіксувати на кінострічці, щоб вони залишилися майбутнім поколінням, усі погодилися б: ось геній, який снив ці сни! Це диво, про яке ми тільки мріяли. Я вже навіть бачу музей, у якому зберігатимуть кадри моїх снів, святилище-гіпнотека, куди малярі, поети, філософи, навіть науковці паломникували б заради інадхнення, бо мої сни дійсно те, чого досі не знало людство. Якби мені вдалося опублікувати, я маю на увазі бодай у приблизних реконструкціях, щоб якось донести до інших, показати публіці лише частину моїх снів, хоч, звичайно, без фарби – це суцільна втрата, але навіть і тоді, навіть зведені ідо найменшого, мої сни викликали б переворот у всіх галузях життя!

– Галузі життя, галузі смерти! – скрикнула та сама сива дама поблизу моєї скрині, зареготавши, і тієї ж миті я побачив, як у ній регочеться Дом. Дом сидів на ослінчику посередині сивої дами, звісивши ноги на помаранчевий килимок, і дама робилася прозорою, аж поки я зауважив, що Дом сидить накритий скляним футляром, який ще не втратив обрисів сивої дами, і відхиляє цей скляний футляр набік рукою, наче відкриваючи скляний дах і виходячи, і, справді, поруч нього.

– Винахід! Винахід! Ваш винахід те саме, що й не винахід. Він не існує!

– Не існує? Ви знаєте апарат, яким міряють тиск крови?

– Хто в моєму віці його не знає? У мене зависокий тиск, і кожного тижня я відвідую.

– Ну, в мене дякувати Богові, не так погано, я ще тримаюся, мені завжди дають менше років, ніж я маю насправді. Мій винахід – власне, коли я оце подавав папери на пенсію й перевіряв себе в лікаря, мене й просвітило – прилад, яким вимірюють тиск крови, пристосувати до фотографування снів. Звичайно, якби щось подібне спало мені на думку трохи раніше, я давно вже реалізував би свій винахід, хоч воно і так дійде до того, не сьогодні то завтра, я винайду для себе і для вас, ви мене згадуватимете, як Месію. Правда, часу досить згаяно, та на це нема ради, коли людина молодша, вона про вічне не думає.

– Це все дуже гарно, однак, як апаратом для міряння тиску крови ви фотографуватимете сни?

– Таж ні, не так! Тобто не виключно ним. Ним лише встановити реагування тиску крови на кожний відтінок фарби: за якої фарби яка частота пульсу, узгляднюючи, самозрозуміло, індивідуальні відхилення, а тоді сполучити цей апарат з фотографічним, який перекладав би частоту пульсу, – на той самий взірець, як електрику змушують світитися в лямпі, – на фарби, і фільмуй сни, скільки забагнеться! Очевидно, те, що я розповів, лише дуже загальна схема мого ви находу. Вдаватися до подробиць забрало б багато часу, а ніхто з вас і так не конструктор. Певна річ, я свідомий того: той, хто взявся б реалізувати мій апарат на фотографування снів, потребував би ще деяких незначних доповнень, а то вже суцільні дрібниці. Головне ідеї.

– Ідеї воно й гарно, проте на самих ідеях ніхто ще далеко не заїхав.

– Невже вам відхотілося зафільмувати ваші сни і зберегти для людства, для майбутніх поколінь? Ви ж самі бідкалися!

– Я б і життя ладен, та що з того, де той, хто цей апарат сконструює?

– Знайдеться, от, наприклад…

– Це було б чудово! – обізвалися одночасно і складач, і