Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хоча лист був промовистим, але зрозуміти його монахиня не змогла. «А хто цей милий хлопчик? Як жаль, що навіть тепер ви нічого мені не хочете сказати», — дорікнула вона.
Тихенько наблизившись до завіси, Укіфуне визирнула й побачила саме того хлопця, якого із жалем згадувала ввечері, коли вирішила піти зі світу. Раніше, живучи з ним в одному домі, вона вважало його занадто норовливим і зарозумілим, але мати дуже любила його й іноді брала з собою в Удзі. Поступово вони заприязнилися, і тепер Укіфуне з ніжністю згадувала про нього. Їй здавалося, що все це лише сон. Вона дуже хотіла розпитати його про матір, бо про інших членів сім’ї вона дещо чула, а от про матір не знала нічого. Вона так засмутилася, що аж заплакала. Хлопчик був дуже гарним, а крім того, на думку монахині, трохи схожим на Укіфуне.
«Це, напевне, ваш брат? — запитала вона. — Я думаю, що йому було б приємно поговорити з вами. Може, ви пустите його до себе?»
«Навіщо? Адже він, мабуть, не вважає, що я ще живу на цьому світі. Та й чи варто показуватися йому тепер у вигляді монахині?» — подумала Укіфуне і, трохи вагаючись, сказала: «Мені прикро, що ви підозрюєте, ніби я щось від вас приховую. А насправді я не знаю, що мала би вам сказати. Я добре розумію, як ви здивувалися, коли знайшли мене. А потім я довго лежала без пам’яті з таким відчуттям, ніби мені замінили те, що зазвичай називають душею. Хоч я і намагаюся, але нічого не можу згадати про своє минуле життя. І тільки одного разу, коли сюди приїжджав намісник провінції Кіі, під час його розповіді мені здалося, що він згадав про місце, у якому і я колись жила. Після цього я довго думала про своє минуле, але, на жаль, так і не згадала нічого. Пригадую тільки жінку, яка піклувалася про мене і переймалася моїм майбутнім. Я не знаю, де вона тепер і що з нею сталось, але думки про неї не полишають мене, викликаючи зневіру. Мені здається, що цього хлопчика я бачила ще дитиною, і моє серце здригається, коли я дивлюся тепер на нього. Та все ж я не хочу, щоб він знав, що я ще живу... І тільки матір я хотіла б побачити, але не знаю нічого про неї, навіть того, чи вона ще жива. А від того пана, про якого пише поважний Содзу, я хотіла б одного — щоб він, як і раніше, вважав мене померлою. О, допоможіть мені, поясніть йому, що сталося непорозуміння, і сховайте мене де-небудь».
«Але ж це важко зробити, — хвилювалася монахиня. — Бо наш простодушний пан Содзу, напевне, все розповів панові Каору. Тож тепер ми не зможемо приховати правди. Та й сам Каору людина надто поважна, щоб мати з ним справу...»
«О, яка ж вона вперта!» — погодилися її служниці і, поставивши завісу біля входу у внутрішні покої, впустили туди Коґімі.
Хоча він знав, що там його сестра, але був ще дуже малий, і, оторопівши, довго мовчав.
«Я маю передати ще одного листа. За словами пана Содзу тут має бути моя сестра, так чому ж мене приймають як чужого?..» — сказав він нарешті, зніяковіло похнюпившись.
«Ой, який милий хлопець! — розчулилася монахиня. — Ну звичайно, ви не помилилися, — звернулася вона до нього, — особа, якій призначено листа, перебуває тут. Але буде краще, якщо ви поговорите з нею самі. Нам, стороннім, важко зрозуміти, у чому справа. І якщо пан дав вам, зовсім юному, таке важливе доручення, то, видно, мав для цього підставу».
«Але що я можу сказати, якщо вона ставиться до мене, як до чужого? Будь-що, але я маю передати цей лист особисто їй», — відповів Коґімі.
«Його можна зрозуміти, — сказала монахиня, спонукаючи Укіфуне до завіси. — Не будьте такою черствою. Він може вас злякатися». Наче сама не своя, Укіфуне сіла ближче, і, здогадавшись, що саме заради неї він приїхав сюди, хлопчик, підійшовши до завіси, підсунув під нього листа.
«Будь ласка, якнайскоріше напишіть відповідь, щоб я міг повернутися назад», — попросив він, невдоволений холодним ставленням до себе.
Розгорнувши листа, монахиня показала його Укіфуне. Який знайомий, наче з іншого світу, почерк та аромат! Мигцем побачивши цього незвичного листа, монахині не могли приховати захоплення. У ньому Каору написав: «Хоча я не можу виправдати Вашого вчинку, який обтяжив Вашу душу новим гріхом, але з поваги до пана Содзу готовий пробачити Вас і тепер понад усе прагну зустрітися з Вами і поговорити про ті неймовірні події, які здаються далеким сном. Тим паче я не збираюся думати про те, що скажуть інші...» Не дописавши речення, він провадив далі:
«Я йшов дорогою угору,
Якою вів мене наставник мудрий,
Але, не дійшовши до вершини,
Я ненароком заблукав
Серед гірських стежок...
Чи пам’ятаєте Ви цього хлопчика? Після Вашого дивного зникнення я став піклуватися ним в пам’ять про Вас».
Зміст листа був досить промовистим, і Укіфуне не могла вдавати, ніби він потрапив до неї помилково. Але від самої думки, що Каору приїде сюди і побачить її в такому непривабливому вигляді, вона впала в невимовний відчай.
Коли, обливаючись сльозами, Укіфуне впала на постіль, розгублені монахині, дивуючись її нетактовності, стояли віддалік і допитувалися: «Що ж йому відповісти?»
«О, як мені погано! — скаржилася Укіфуне. — Може, пізніше, коли я трохи отямлюся... Мені так важко зібратися з думками, що навіть не можу нічого згадати. Я не розумію навіть, про який сон йдеться. Мені треба трохи заспокоїтися, щоб потім зміст цього листа зрозуміти. А поки що віддайте його назад. Можливо, що він узагалі призначений комусь іншому і це просто непорозуміння...» І, не згорнувши листа, вона передала його монахині.
«О, яка страшна нечемність! — обурилися служниці. — Невже ви не розумієте, що осудять за це не тільки вас, але і нас?»
Більше не слухаючи їхніх надокучливих нарікань, Укіфуне лягла, прикривши голову рукавом.
Господиня дому, сестра Содзу, трохи поговорила з Коґімі.
«Складається враження, що вашу сестру опанував злий дух, — сказала монахиня. — Вона постійно нездужає і рідко коли приходить до тями. Думаю, що саме тому вона і вирішила стати монахинею. Звичайно, я розуміла, в якому скрутному становищі ми опинимося, якщо хтось почне шукати. І ось справдилися найгірші мої передчуття. Вона і раніше не вирізнялася міцним здоров’ям, тож сьогоднішнього листа було досить, щоб вона знову втратила пам’ять...»
«Пан Каору послав мене сюди, а з чим я повернуся? Хоча б одне слово почути...»
«О, я розумію... — зітхнула монахиня і передала його прохання Укіфуне, але та, як і раніше, мовчала. Знаючи, що умовляти її марно, монахиня повернулася до Коґімі й сказала: «Мусите пояснити панові Каору, що ваша
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу», після закриття браузера.