Читати книгу - "Спалена корона, Ярослава Денін "

***

  Дім зустрів мене приємним затишком. 

  В залі горіли свічки, створюючи теплу домашню атмосферу, не дивлячись на холодний завиваючий вітер на вулиці. В пічі тріщав вогонь, обпалюючи деревину, аби домашнім було тепло ходити замком. 

  З найближчих кімнат був чутен чийсь храп.

  ,,Батько" – в ту ж мить з'явилося в моїй голові.

  У повітрі все ще віяло спокоєм та теплим м'ятним чаєм. На тумбі біля крісла лежала відкрита незакінчена книга.

  ,,Діти. Сімейна психологія ".

  Цікаво, хто це зараз вирішив поцікавитися цією темою? Загалом в цьому кріслі сидить дідусь, але чи не пізно йому читати такі книжки? Його дитина вже давно виросла. Там вже він ніяк не зможе вплинути ні на характер, ні на вчинки.

  Десь з верхніх поверхів я почула повільну, ніжну мелодію. Неначе мама співає тобі колискову на ніч, перебираючи пальцями твоє заплутане від сну волосся. Пісня, що тепер лунала звідусіль повертала мене в минуле. Туди, де жилося легше. Туди, де нічого не заважало легко вільно дихати. Туди, де трава була зеленішою, сонце теплішим, а я – малим безтурботним дитям ...

***

-Мамо, ти тут!?

  У велику простору залу увійшло маленьке янголятко. Ця дівчинка посіяла світло і свої зерна добра й ніжності в цьому проклятому місці. Місце, що сповнене ненавистю та різними спорами між коханими й близькими, тепер заповнилося ніжним, дзвінким, справжнім сміхом. Цей тоненький дитячий голос давав неабияку надію на найкраще. Це дитя відкривало друге дихання в грудях, забирало тяжку груду каміння з легень, що заважало дихати всі ці роки.

  Ця маленька світла дівчинка – принцеса Аделаїда. Аїдушка, як її називають бабусі й дідусі. Адочка, як її кличе рідний батько. Вогник, як її звикли називати в народі, та рідна мати. 

  Мале янголятко в білій легкій сукні прошмигнуло вздовж високих книжкових шаф, прямуючи до найріднішої й улюбленої жінки у всьому світові, та що там світові, у всій галактиці – матері.

-Мамусю ...

-Так, люба? Щось сталося?

-Я хотіла погратися з братиком, але та тьотя забрала його кудись, а потім я ... ну я почула мелодію зверху і-і захотіла подивитися хто грає! 

-Ахах, ну і як тобі? Подобається?

-Це неймовірно, мамо. Неначе із казки.

-А хто сказав, що ми не в казці? Життя – і є твоя власна казка. І кожен з нас головний герой своєї історії. 

-Але ж ... життя не можна прочитати як книжку. Я ж не можу подивитися, що мене чекатиме далі. Не можу перегорнути сторінку. Як я це роблю в ,,Білосніжці".

-Ну як же не можеш? Хіба не ти придумуєш чим тобі займатися кожен день? Хіба хтось вирішує за тебе? Знаєш, люба, в чому різниця між казкою в книжках, та в житті?

-М?

-В книжці є багато головних персон. Тих, без кого книг не існувало б. Автор, головний герой, антигерой та інші. В житті ж, роль автора, героя та антигероя виконує одна лишень людина, - мати взяла дівчинку собі на руки та легенько клацнула по носу, - і це ти.

-Але, як? Я ж не можу одночасно бути і на стороні добра, і на стороні зла! Я не можу одночасно бути і Білосніжкою і Злою королевою ...

-Можеш, люба. Всі віки, котрі люди існують вони є своїм найкращим другом, партнером, порадником, рідною людиною. І одночасно є своїм найголовнішим ворогом. Зверни ти хоч раз не в ту сторону – загубиш правильну дорогу навіки.

-Доки не прийде чарівний принц і не поцілує мене? - Натхненно спитала дівчинка, дивлячись своїми великими світло-зеленими очима ледь не в душу.

-Доки ти сама не станеш для себе принцом. Ти маєш виховати в собі сильний характер доню. Не в ті часи ми живемо, щоб сподіватися на якихось там принців. На першому місці у себе маєш бути саме ти!

  Велетенська королівська бібліотека заповнилася щирим ніжним сміхом. Це був самий рідкісний дует – мати і донька, які дійсно сильно кохають одна одну. Які готові були б віддати все, аби ці миті не закінчились ніколи. Аби їх не розлучило ніщо. Навіть сама смерть ...

-Мамо, а зіграй для мене щось. Будь ла-а-аска! - Простягаючи голосні проспівала дівчина.

-Пісню хочеш? Ну-у ... - мати задумливо подивилася на інструмент. Старе дерев'яне фортепіано, яке ще довго стояло б як пилезбирач, якби в замку не з'явилася Сара, - маю я одну пісню для тебе. А-ну, сідай-но ближче.

  Відсівши дещо лівіше, мати посадила дитину коло себе. Ніжні жіночі руки, вкриті льняною літньою сукнею лягли на клавіши. Неначе шалений танець двох закоханих, тонкі довгі пальці перепливали з однієї клавіши на іншу.

  Чорні. Білі. Чорні. Білі. Чорні. Білі.

  Чорні.

  Сонячна дівчинка, качаючи ногами тихенько підспівувала материній пісні. Це була найніжніша й найтепліша мелодія на всі роки. Таке не забувається й до самого кінця ...

 „Спи, моя донечко, закрий свої оченята, 

Нічка темна йде, зіроньки-вогнята. 

Спи, моя ластівко, спокійно, солодко,

Мама завжди поряд, хай тобі все видно.

Завтра прийде ранок, новий день зустрінеш,

Та в цю мить казкову спокій свій відчуєш.

Може, мила доню, я піду від тебе,

Та в серці твоєму завжди буде небо.

Спи, моя квіточко, ніч тебе накриє,

Мама буде поруч, навіть як не гріє.

Час минає швидко, все зміняється,