Читати книгу - "Нафта"

Та річ у тім, що ця юрба найнікчемніших «недоростків» (з густими баками, бакенбардами, волоссям по самі плечі) взяла гору й почала критикувати все, «що є найсвятішого», хоча раніше не сміли навіть рота роззявити; а люди, які до цього моменту були на перших ролях, так успішно тримаючи в руках владу, потроху почали, до них дослухатися, а самі анічичирк. А решта навіть «надзвичайно сором’язливо» насмішливо посміювалися. Натовп «недоростків»-революціонерів узяв гору не лише над поважними буржуа, спеціалістами, високопосадовцями, промисловцями, військовими (про це взагалі годі говорити), але й навіть дрібними буржуа, які завжди невгамовні, та впливовими політиками й бездоганними інтелігентами з лівих партій. Якщо вже навіть Барбара ххх Валетті, аж до самої катастрофи, яка сталася з її сином Карло, так би мовити, була на побігеньках у тієї юрби «недоростків», то решті туринських добродійок також почасти можна пробачити їхні помилки тих років. Наразі все приписують Екстремістам, а надто, з об’єктивних причин, зважаючи на події нашої історії, Комуністам. Безсумнівно, серед наших консервативних чи прогресивних поважних буржуа є трошки тих, які із самого початку усамітнились, замкнувшись на ключ. Але які засуви втримають перед законом природи? У найповажніших родинах виростають дівчата, яким обов’язково потрібно трошки потанцювати. Й ось, врешті-решт, усі підписуються за феміністок. Очікували на яскравий, людний бал, переповідали чудасії, балакали про те, що братимуть участь політики, яких породив рух Опору, десяток «святкувальників», які, за різким контрастом, усі шляхетного роду, організаторів з Рима; а ще про одного письменника Ф., який задля більшого прибутку погодився читати своє есе, що називалося «Мегсі» (двозначність у назві між французьким словом «тегсі», тобто «дякую», та італійським «merci», себто «товари»). Казали, що з’явиться «літературна кадриль», у якій різні вбрання втілюватимуть різні напрямки. Хіба ж можна не записатися? Всі записувалися. Незважаючи на те, що завдяки переселенцям з півдня країни Турин перетворився на метрополію, це місто так назавжди й лишилося маленькою провінційною столицею: селищем усередині мегаполіса.

Нотатка 129а

БЕНКЕТ ДЛЯ ПРОТИВНИКІВ ФАШИЗМУ

(Продовження)

Згідно з програмою, день святкування розділили на дві частини, спочатку, з опівдня до четвертої — літературний ранок, а пізніше, починаючи з десятої й до ранку — бал. Але у самому такому розкладі вже було посіяно сім’я безладу. Передовсім, у головах людей із самісінького початку вкорінилася чутка про обід, який відбудеться відразу по літературному ранкові чи навіть під час нього, під час перерви, яку саме для цього передбачено; певна річ, це був обід на дурничку, як частина програми, й, звісно, частуватимуть шампанським. Ще міцніше засіла ця чутка в головах завдяки непомірно високій ціні — тридцять тисяч лір. Отож усе здавалося цілком закономірним. Варто зазначити, що сама пані Джулія через свою легковажність приклалася до укорінення цієї чутки в головах товариства. Десь місяць тому, ще в полоні захоплення від надзвичайної вигадки, жінка написала в одну зі столичних газет (підскубуючи читача, який написав «листа редакторові»), що під час святкування виголошуватимуть тости. Отже, її принаджували ці тости (звісно, на політичну тему), вона сама бажала їх виголошувати, а тому часом і далі складала неполітичні. Але ж для того, щоб виголошувати тости (навіть політичні), потрібне шампанське, а оскільки його не п’ють натщесерце, то виникла потреба в тому, щоб влаштувати обід. А згодом, коли завдяки її зусиллям зібрали збори й розглянули питання ґрунтовніше, то їй враз довели, що коли маєш на думці бенкетувати, то для російських письменників-вигнанців лишиться дуже мало, навіть попри страшенно великий прибуток. Враз виникло два варіанти вирішення питання: невеличка гулянка у «Набабі» із промовами й майже дев’ятсот тисяч, мільйон для російських письменників у вигнанні чи зібрання значної суми коштів під час святкування, яке було б, так би мовити, задля проформи. Зрештою, учасники зборів хотіли лише налякати жінку, у той час як самі, звісно, мали на думці третій, спокійніший та розумніший спосіб — улаштувати досить непоганий бенкет, тільки без шампанського, й тоді залишилась би значна сума, набагато більша за дев’ятсот тисяч. Але пані Джулія Мічелі не вгамовувалася: через свою вдачу вона зневажала буржуазійне прагнення до золотої середини. Вона враз вирішила, що якщо перший її задум не можна втілити, то треба тут-таки стрімголов кинутися в іншу крайність: зібрати страшенні кошти й сенсаційно пожертвувати їх вигнанцям. У своїй промові перед учасниками зборів жінка переконувала, що спільнота має усвідомити, що досягнення політичних цілей є безмежно вищим за скороминучі тілесні задоволення й що бенкет по суті є потужним заходом, який просуває велику антифашистську ідею, а тому треба вдовольнитися «Four and All», коли вже так конче необхідно влаштувати цей нестерпний бал. До того він несподівано став для неї ненависним. Врешті-решт, жінку угамували. І саме в цю хвилину прийшла в голову старомодна, але кітчева думка, що треба влаштувати «літературну кадриль» і купу інших естетичних заходів, аби замінити ними тілесні насолоди. Й саме тоді той письменник остаточно погодився читати своє чи то «Меґсі», чи то «Мерчі» (хоча до того тягнув кота за хвіст і ніяк не міг визначитись), знищивши своїм читанням у головах нетерплячого товариства навіть саму думку про їжу. Отже, бенкет знову мав стати лише політичним святкуванням. Втім, щоб остаточно не потонути у серйозності й абстрактних поняттях, все ж таки вирішили, що на початку заходу подаватимуть спиртне й навіть солодке.

А для тих, хто завжди й усюди обов’язково хоче попоїсти, а надто — втамувати спрагу, у кінці коридору кімнат можна поставити спеціальний «буфет», яким опікуватиметься Пандімільо Фйоретто, кухар з господи Мічелі, якого пані Джулія відпускала в їхнє розпорядження: у цьому «буфеті», під пильним оком учасників зборів, подаватимуть, що душа забажає, але за гроші, а тому на дверях зали треба буде повісити спеціальну об’яву, в якій повідомлятимуть, що буфет до загальної програми заходу не входить. Однак ранком, перед святом було вирішено, що навіть буфет відкривати не будуть, щоб не заважати читанням, попри те, що він би розташовувався за п’ять кімнат від білої зали, у якій Ф. погодився читати своє «Мегсі». Чудно, що члени зборів та більш ніж просто розважливі люди надавали цьому заходові, тобто читанню цього «Мегсі», такого великого значення. Що ж стосується осіб вразливих, не враховуючи поціновувачів культури, то пані Казаленьйо, дружина заступника головного редактора газети «Стампа», казала панові Ф., що після читань варто наказати причепити на стіну зали мармурову табличку, на якій золотими літерами написати, що такого-то числа такого-то року отут, на цьому самісінькому місці, великий італійський та великий європейський письменник публічно